Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

забути і не зможу тобі пробачити, що ми так і не залишились одним цілим після того, як ти вбив людину і ми втратили нашу ненароджену дитину. Та й собі я цього вже не пробачу».

Грала легка італійська музика, в повітрі блукало життя, а вона все думала про мертвих.

«Ми самі зруйнували наше щастя, вбили його, тільки-но воно почалося народжуватися. Нам було замало всього – любові, пристрастей, побільше б адреналіну, смаку життя, здійснення мрій. Ми були з тобою занадто впертими, аби стати щасливими, Андрійчику. Терпимості – ось чого ми з тобою не знали у наших стосунках. Врешті-решт, це нас і зруйнувало».

Ірина куштувала продукти моря, пила вино, споглядала щасливі пари, які були разом.

«Життя своє ми кинули іншим під ноги. Ми то сходилися, то розбігалися. Гордівливі, проспали свій рятунок, свою безмежність, один на двох дім. У нас вже могли бути діти. Достатньо дорослі діти, які тепер ніколи вже не з’являться на світ. Знаєш, по смерті Пауло я ще думала, що ми будемо разом. Я знала, що ти одружений, жінка й донька, але ти ж не кохав її ніколи по-справжньому. Марина, вона гарна господиня, напевно, прекрасна дружина, готує й пре, дитина доглянута, нагодована… Але ж ти обманював усіх. Сам! Марину, мене, себе. Тобі ж була потрібна така, як я – несамовита й одночасно віддана, наче той пес. Шкода, що така жінка визнає це тільки тоді, коли гине її коханий чоловік».

Вона сплачувала рахунок і йшла вуличками старого італійського містечка, де люди розуміють, що життя дається лишень один раз.

«Що ж мені робити з нашою бідою? Як жити далі? Ти загинув, і твоє тіло, як каже Принцип, невідомо де. Ти пішов. Не попрощавшись, не натякнувши, не попередивши. Та й ти сам не знав, що підеш. Тебе вбили, Андрійчику. Вбили назавжди, без вороття, з байдужістю до нашого горя. І хай там що казатимуть, чи як вже складеться моя подальша доля, але твоєї смерті я їм не пробачу!»

Під горою, що тягнулася над містечком, пройшов потяг, а на воді колихалися баркаси, човни й декілька яхт. Ірина вдихнула на повні груди морського повітря і, впевнена у власній правоті, гучно сказала:

– Я помщуся!

«Я помщуся за тебе, бо не бачу сенсу жити. Навіть у розлуці, але за життя, ти завжди залишався моїм. Можливо, колись біль ущухне, я заспокоюсь, навіть вийду заміж і бажання помсти зникне. Але поки що я хочу справедливості, кари для тих, на чиїх руках твоя кров. Мені байдуже, що буде далі. Життя замкнулося на тобі».

Вона сідала в таксі та їхала серпантином, водій вмикав музику, а Ірина була десь далеко від усієї краси Тірренського узбережжя, наражаючись на київські та московські картинки, в яких не залишалося місця для спокою та добра.

«Принцип – виконавець. До мене вони могли підіслати тільки його, Івана, старого мого приятеля й твого друга. Інших я б не підпустила до себе.

Ванька, Ванєчка, Ванюша… Мій малий коханцю. Сука, ти, Іване! Я вже повірила, що на якийсь час мені стане краще з тобою. Спокійніше, впевненішим видаватиметься шлях, а вдома чекатиме жива людина. Але про що тут казати. Танцюр танго. Мій давній приятель зі старого київського двору, де усі ми залишили нашу юність».

Вона згадала Київ, батьків, сусідів, коли усі ще були живі, разом, посміхаючись йшли без війни, кровожерливості, підлості, оберігаючи своє маленьке щастя, свій тихий спокій. Ірина стояла у морі, а хвильки лагідно грали з її ногами. Море відпочивало, угамовуючись по спекотному літньому дню.

«Андрійчику…», – вона сідала на пісок і починала плакати. «Пам’ятаєш ту нашу першу ніч? Мені ніколи її не забути. Тобі було дев’ятнадцять, мені цілих вісімнадцять років і ми кохалися з тобою. Який ти був обережний, а я нетерплячою й дурною. А потім ми не розлучалися з тобою цілих три роки, аж поки тебе не відправили на перше завдання. Коли ти повернувся за рік, я помітила першу сивину на твоїй голові. А тобі ж тоді було лишень двадцять три!»

Сльози йшли разом зі споминами, вона поверталася, крокувала у напрямку «Розкоші диявола», і поруч з нею було двоє чоловіків – десь неподалеку ховався Принцип, а в її думках жив Хворостенко. Її серце розривав нестерпний біль, та вона мусила жити, аби мститися за те, що в неї забрали.

«А далі ми знову були щасливі, коли опинилися в одному місті, серед незнайомих людей, де також жили твої та мої вороги. Згадай, як ми терпіли, аби зустрітися на десять хвилин, щоби ніхто нас не бачив й не міг завадити тому плинному щастю. Ми грали зі світом, і він був до нас схильний. Ти повністю володів мною, навіть якщо ми не бачилися місяцями».

Вона сіла на терасі ресторану і замовила коктейль, попросивши офіціанта додати більше рому. Алкоголь глушитиме біль, проте водночас посилюватиме спогади, і вона знову почне плакати. Ірина ненавиділа сльози, але й вони іноді котилися з її прекрасних очей, виводячи на люди усю кривду її життя.

– Йди сюди, – прошепотіла вона одними вустами Принципу, який сидів за три столики від неї та не спускав очей з її трагічного вигляду.

Іван підійшов.

– Сідай, – звеліла вона, і він сів, а вона закурила й випустила дим йому в обличчя.

«Ну що ж, Андрійчику. Ми дограємо цю гру. Замість тебе, в пам’ять про тебе, заради одного лиш тебе. Я обіцяю», – подумала вона і, врешті-решт, сказала Принципу:

– Будьмо щирі – я потрібна вам більше, ніж ви усі разом взяті мені. Тому розповідай усе, що знаєш і все, що бажаєш приховати. Ти маєш поводитися, наче на сповіді, Іване. Тим паче, що ти розбив моє серце, вкрав останню надію на жіноче щастя. Я ж таки повірила, що у нас щось може вийти…

Вона обірвала себе на цих словах, і він сказав:

– Я теж так думав, хоча й знав, що ні.

– Тобі не смердить те повітря, яким дихає ваша Контора?

– В країні йде війна.

– Не кажи мені про країну!

Він дивився на неї й щиро цідив зубами:

– Саме в ній і вся справа, дорогенька. Наша мета – світла й прозора. Ми прагнемо зберегти своє, а не намагаємося забрати чуже. Ми на своїй землі, Ірино і ти б, – він тикнув в неї вказівним пальцем, – мала б бути по іншу сторону барикад.

– Тоді ми ніколи не зустрілися б з