Ася Чирокбей - Талісман обраної, Ася Чирокбей

- Який вигляд мають їхні кораблі? - запитав Зерд.

- Їхні кораблі зроблені з дерева, але окуті залізом, чого ми ніколи не робимо. У них немає ані вітрил, ані веслярів, але є труба, з якої йде дим.

- Це дим чи пара? - уточнила я.

- Ми ніколи не були на їхніх кораблях, а здалеку це складно визначити, - задумливо сказав капітан. - Але тепер, леді, коли ви запитали, я задумався. І справді, це більше схоже на пару.

- Тобто, їхні кораблі швидші за ваші?

- О так, леді, значно швидші.

- Як часто приходять кораблі за наложницями? - запитав Зерд.

- Це буває дуже рідко, сер. Один раз на рік або навіть раз на кілька років.

- Але ж торгівля рабами є незаконною на узбережжі Імперії та її союзників. Їх ніколи не намагалися затримати?

- Бачте, сер, у нас теж дозволено платити викуп за наречених. Головне, щоб дівчина добровільно погоджувалася вийти заміж. Прибульці завжди влаштовують так, що дівчата добровільно погоджуються.

"Здається, я здогадуюся, як вони це влаштовують", - згадавши історію юної баронеси, подумала я.

- Вони вибирають затишні місця на узбережжі й ніколи не затримуються надовго. Місцева влада не встигає зібрати пристойну ескадру, щоб спрямувати туди. Усе, що нам відомо, повідомляють місцеві жителі, які були свідками їхнього прибуття. Кораблі зі Сходу відрізняються від відомих нам, тому люди одразу їх помічають.

- Скажіть, що відбувалося далі з вашою експедицією?

- Барон спорядив великий вітрильник і доручив мені командувати ним. Ми розуміли, що йти на одному кораблі дуже ризиковано, але ми не змогли знайти більше охочих.

- Барон теж плив із вами?

- О так, сер! Він був великим ентузіастом таких починань.

- Продовжуйте, будь ласка, - попросив Зерд.

- Плавання до східного узбережжя зайняло місяць. Ми вийшли в океан через протоку в східному краю моря.

- Звідки ви знаєте, що це саме океан?

- Сер, так зазначено на картах, але ми не знаємо, звідки взялися ці знання. Це відомо ще з часів давнини.

Експедиція вийшла в плавання на початку літа, тому воно проходило досить спокійно. Хоча хвилі в океані були більшими, ніж у тутешніх місцях, в усьому іншому погода була сприятливою. За місяць корабель досяг східного узбережжя, вийшовши до безлюдного скелястого берега, а за кілька днів дрейфу вздовж узбережжя вдалося помітити ознаки поселень.

- Ми бачили невеликі групи будинків і те, що здалеку виглядало, як поля, - продовжував розповідь капітан. - Хоча ми намагалися тримати курс чітко на схід, було помітно, що клімат тепліший за наш. Впадала в око багата рослинність, хоча листя було незвичного темно-зеленого кольору. Іноді ми бачили тварин, схожих на наших кіз, але більших, з масивними рогами. Ще через кілька днів корабель підійшов до портового міста.

- Ми розуміли, що заходити до порту ризиковано, але іншого виходу в нас не було - адже саме за цим ми припливли сюди. Однак, на нас ніхто не нападав. Спочатку ми відправили човен, і нам дозволили увійти в порт. Люди говорили зрозумілою нам мовою, хоч і незвично розтягували слова. Одяг у них був несхожий на наш, багато яскравих кольорів в одязі як у жінок, так і у чоловіків, немов вони були одягнені в пір'я екзотичних птахів. Нам дозволили вийти в місто, і коли ми попросили про зустріч із правителем міста, нам дозволили зустрітися з людиною на посаді намісника провінції. Але розмова була недовгою. Він дав нам зрозуміти, що торгівля його не цікавить, і що найближчими днями ми повинні залишити порт і повернутися додому.

У порту ми бачили людей, одягнених подібно до демів, проте вони не звертали на нас уваги. Нам дозволили поповнити запаси води. На щастя, у нас залишалися запаси їжі, взяті в надлишку з огляду на невідомий результат нашої подорожі. З цим ми і вирушили у зворотний шлях. Барон був розчарований, але зробити ми нічого не могли. Нам дали зрозуміти, що іноземців там не шанують і намагаються не вести з ними жодних справ, так нам було сказано.

- Як виглядають жителі Сходу? - поцікавився Зерд. - Чи схожі вони на нас?

- Особливої різниці я не помітив, - після деякого роздуму сказав капітан. - Жінки там носять довгий одяг і покривають голову, тому важко зрозуміти. Чоловіки схожі на нас, тільки одяг інший. Ще вони багато говорять і постійно розмахують руками.

На зворотному шляху ми потрапили у шторм. Насилу дісталися додому, втративши двох людей. Барон підхопив лихоманку, від якої незабаром помер.

- Хто-небудь ще з команди залишився в живих? - поцікавився Зерд.

- Не знаю, сер. Як бачите, доля закинула мене в Матію, а баронство це розташоване набагато далі на схід. Та й багато років уже минуло.

- Але в мене залишилася мапа, - він дістав із кишені сувій тонкого пергаменту.

- Я приніс її, Ваша Величносте, - капітан звернувся до короля. - Мені вона ні до чого, а серу Вартовому може стати у нагоді.

Він шанобливо подав королю сувій.

З усього почутого я зробила висновок, що, якщо нам вдасться дістатися східного узбережжя, можливо, нас не спробують відразу вбити. Це мене влаштовувало. Король ще ставив запитання, переважно про чисельність кораблів і солдатів. Зав'язалася жвава розмова, але я практично не слухала її. У мене в голові звично цокав годинниковий механізм. У міру того, як час наближався до полудня, моя тривога зростала, і я помітила, що Зерд теж почувається не в своїй тарілці. Не було жодної можливості перервати бесіду монарха з капітаном, який побував на Сході.