Олександра Малінкова - За крок від тебе , Олександра Малінкова

ГЛАВА 44

     Марія.

     Приязно посміхаюся, щойно помічаю на собі чийсь погляд.

- Ой, ця гра така цікава, тільки складна! - затискаю свої карти міцно в долоні. 

- А якщо в мене, двадцять одне очко. - цього разу вже звертаюся до дилера, останні три слова шепочу самими губами. - Що я маю робити.

     Дилер закочує очі під лоба, посміхається і показує жестом, що вже можна відкрити власні карти.

- Уп! Що це означає? Невже я виграла! Ні-і! Ви, напевно, шуткуєте! - прикладаю руку зворушено до грудей, а іншою збираю власний виграш.

- Новачкам завжди щастить! - з нотками заздрощів вигукує молодий хлопчина.

     Парочка молодиків за моїм столиком щойно переморгнулися. 

     “Я все бачу!”, - зазначаю для себе.

     Наступну партію, я з тріском програю. Добре хоч поставила тільки частину від минулого виграшу.

     Мені здається чи один з молодиків дивиться не на мене, а наче крізь.

     Обережно при нагоді повертаю голову у тому напрямку.

     І що я бачу… знову одну з тих самих дівчат, як її там, Альбіна здається. Принаймні чула, як вони спілкувалися між собою.

     Старанно приховую свої карти. Тримаю в голові кожну з отриманих, не свічу зайвий раз.

     І ось чергова гра. Дилер поступово здає карти. Хвилин за десять найстарший учасник стримано вигукнув, - “Фолд”. Скинув свої карти і вийшов з цієї гри.

     Я ж, підтвердила ставку, яку зробив інший гравець, хоча мені має дуже пощастить, щоб виграти з цією комбінацією. 

      Градус напруги зріс, щойно до ігрової зали зайшов Едуард з двома своїми “бодігардами”. 

     “Як він дізнався? Навряд чи співпадіння! Хоча чому я дивуюся!”

     Киває мені, робить пальцями знак, що я винна йому. Обидвоє охоронців відчайдушно грають роль “поганих хлопців”, але виходить в них так собі. Ну принаймні, я так точно не повірила в їх “грізність”. 

     А ще, моє роздратування підвищується бо Альбіна теж не погребувала наблизитися до нашого столика. Вона повільно підійшла своєю ходою кішки і поклала руку на плече одному з гравців. Дарма я вирішила, що вони працюють в парі, бо старанно переглядалися між собою, та в них тут тріо. Недарма, чоловік весь час витріщався в той бік де була Альбіна.

      Нервово стискаю свої карти. Серце видає шалений ритм. Адреналін щосили стукає в скронях. 

     “Ще не пізно скинути і вийти з гри!”, - надиктовує мій мозок.

     “І що потім? Де я знайду потрібну суму?”, - апелюю до свого здорового глузду.

- Фул хауз. - задоволено вигукує той, кого обіймає Альбіна. 

     Дівчина ж задоволено посміхається, та зі зневагою витріщається на мене.

     “Це все? Я програла?”, - кусаю нервово губи.

     І тут мій погляд чіпляється за двох чоловіків, які щойно увійшли до кімнати. 

     “Нічого собі!”, - вигукую, здається навіть вслух.

    Це що? Зорова галюцінація? Я марю від стресу та адреналіну? Та навіть уві сні не можлива така комбінація…

    Вони знайомі? 

    Хоча, здається що так.

    Хай вже мій дядько Марк, який вміє знаходити мене навіть з під землі, але що з ним робить Макс? 

    Ця парочка, щойно помітили мене, і впевненою ходою прямують в мій бік! 

    Ховатися пізно!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍