Сніжний Василіск - Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск

- Пробачте. - Все ще ридає. Кому твої сльози допоможуть, дурепа ти кінчена? - Я зняла волосину з вашого светра. Як я могла знати, що це його? Вона була біла.

- У Сіріуса теж є сріблясті волосини, уяви собі. Пиздець, дитино, ти не уявляєш, що ти наробила. Лялька де?

- В моїй кімнаті.

- Веди. - Відпускаю її пухнастий помаранчевий светр. - Зараз же, бо передумаю і вб’ю тебе на місці.

Забираю в неї покриту кривавими написами ляльку, кажу йти до директора здаватися, поки я її по частинах туди не приніс, а сам біжу додому до Сіріуса.

- Що тепер? - Впираюся руками в ноги над колінами, зігнувшись у спині, відновлюючи дихання. - Що робити, щоб зняти прокляття?

- Я не знаю, чи варто.

- Вухам своїм не вірю. - Нервово всміхаюся. - Ти здурів, чи що? Ми нарешті дістали цю довбану прокляту ляльку, єдиний шанс тебе врятувати, а ти зараз сумніваєшся, чи варто? Ти, взагалі, себе чуєш?

- Якщо просто залишити ляльку й не чіпати, я десь півроку протягну.

- Це нічим не ліпше, якщо в результаті ти помреш. 

- Для ритуалу потрібен доброволець, якщо я зроблю це сам — не спрацює.

- В тебе є доброволець. Далі.

- Це дуже небезпечно. Я не хочу тобою ризикувати.

- А я не можу дивитися, як ти страждаєш.

- Ти не розумієш! - Зривається на крик. - Ритуал прокляття — заборонена магія, але і ритуал зі зняття прокляття — заборонений. Він залишає невиправні відмітини, по яким усі зрозуміють, що ти мав справу зі смертельною магією. Таких цураються. За це миттєво викинуть із академії.

- Та нахера мені та всрата академія, коли тут про життя твоє йдеться, Сіріусе? Кажи, що робити.

- За такий ритуал треба заплатити. Це непередбачувана штука. Хтось може осліпнути, хтось отримати невиправне каліцтво, втратити здатність говорити, різне трапляється. Можна навіть померти. Це не іграшки.

- Я згоден.

- Ти розумієш, на що підписуєшся?

- А ти розумієш, наскільки це, сука, тупе питання зараз було? Розумієш, ні? - Перетинаю ліжко на колінах і всідаюся майже обличчям до обличчя, мене вже трясе від нервів. - Мені нічого з цього йобаного світу не потрібно, якщо тебе не буде. Нічого і ніхто, і я сам, і все, що мене оточує. Все, що я колись мав, маю і можу мати, без тебе — це ніщо. - Беру його обличчя у долоні, в горлі комок загрожує вибухнути сльозами будь-якої миті. - Ти — мій сенс, розумієш? Мені все одно, згоден ти з цим, чи не згоден. Я егоїстично хочу, щоб ти жив. Навіть якщо це моє останнє бажання. Навіть якщо це буде останнім, що я встигну для тебе зробити. Тож досить соплі вже жувати, і кажи мені в деталях, що робити.

Ритуал вимагає спалювання ляльки у кострі, але перед цим треба намалювати на ляльці кров’ю добровольця певні символи. Це спрацює лише у випадку, якщо доброволець зробить це з власного і щирого бажання, і я ще нічого в житті так не бажав, як зберегти життя найдорожчій істоті, які б наслідки для мене це не мало. Стоїмо, по класиці, вночі посеред лісу, я розпалюю багаття, надрізаю палець гострою крижинкою і малюю чіткі символи на шорсткій тканині. Хоч би це спрацювало. Будь ласка, хоч би спрацювало. Кидаю ляльку в полум’я, стискаючи в руці пальці Сіріуса. Обидва мовчки дивимось, як спалахують, розсипаючись іскрами в усі боки, язики вогню, поглинаючи проклятий предмет, і я боюся думати, чи це хороший знак. Повертаю обличчя до Сіріуса, щоб спитати, чи стає йому легше, і в цей момент все тіло пронизує обпікаючий біль. Падаю на коліна, затискаючи голову руками.

- Кай! - Опускається біля мене, тримає за плечі. Пекучий біль розповзається лівим плечем, вгору по шиї, по щелепі, вбік до грудей, по ребрам, вниз по руці. - Кай, будь ласка, скажи щось. Дуже боляче?

- А ти як?

- Ти серйозно? - Сміється майже істерично. - Не я тут на землі корчуся від болю.

- Нормально. - Видихаю крізь зуби. Біль все ще сильний, але неначе більш нікуди не повзе. Роблю кілька вдихів і видихів і підводжу очі на коханого — дивиться на мене з таким переляканим обличчям, наче мене в нього на очах підстрелили. - Та розслабся. Якщо я ще не вмер, це ж значить, що все, житиму? 

- Думаю, що так. - Допомагає мені підвестися. Почуваюсь, наче сам побував на кострі, аж пот на чолі виступив. - Дякую тобі. - Затискає мене в обіймах, я стискаю зуби від болю, спричиненого дотиком. Пече просто неймовірно. - Дякую тобі. Я не знаю навіть, в якому я тепер боргу перед тобою. 

- Не згадуй навіть про “борг”, бо я тебе трісну. - Вислизаю із його обіймів. Надто боляче. - Спрацювало, чи мене просто так переїбало?

- Лялька догоріла, залишився лише попіл. Мало спрацювати. Принаймні, я почуваюсь значно краще. Наче тяжке похмілля рукою зняло. 

- Воно того вартувало. - Переводжу подих. - Багаття можна затушити, поки ніхто не прибіг?

- Так, воно вже не потрібне.

Повертаємось до нього додому. Знімати одяг боляче, але коли вдається відліпити його, закривавлений, від шкіри — перед очима постає величезний опіковий розпис, нагадуючий морозний малюнок на склі, що поширюється на ліву частину грудей і шиї, лівий бік щелепи аж до вуха, ліве плече до хребта, ліве ребро і вниз до стегна, і всю руку до кінчиків пальців.

- Фредді Крюгер, чи Дволикий? - Роздивляюсь криваво-м’ясний візерунок у дзеркало в ванній. 

- Все ще найгарніше морозне божество, що я коли-нубудь знав. - Проводить кінчиками пальців по не задітій шкірі по контуру опіку. - Пробач. Ти через мене тепер мучитимешся.

- Воно ж трохи загоїться, хіба ні?

- Сам опік — так, а шрам залишиться назавжди, ніякими закляттями чи зіллями його не прибереш.

- Значить, буду із ним жити. - Прикладаю до опіку вологий рушник, щоб ввібрати кров. - Але якщо це виглядає так паскудно…

- Навіть не думай казати вголос те, що в тебе зараз на язиці. Я знаю, що ти скажеш. Краще мовчи.