Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

Ендрю не мій кавалер, який привів мене в театр. Він мій працедавець.

Він одружений. Він привів мене сюди, бо йому мене шкода через те, що я така неосвічена.

І не можна про це забувати.

***

Вистава просто дивовижна.

Я мало не підстрибую на сидінні у своєму шостому ряду, захоплено

роззявивши рота. Тепер я розумію, чому це шоу — одне з

найпопулярніших на Бродвеї. Музикальні партії закарбовуються в

пам’яті, танцювальні номери вишукано-складні, а актор, який грає

головну роль, — такий романтичний.

Утім я маю визнати, він усе одно й близько не такий красень, як

Ендрю.

Акторів тричі викликають на поклон. Нарешті виставу закінчено.

Глядачі прямують до виходів. Ендрю неквапом зводиться з місця й

потягується, розминаючи спину.

— То як щодо вечері?

Кладу програмку в сумочку. Зберігати її ризиковано, але мені

страшенно кортить залишити собі бодай щось на згадку про цей

дивовижний вечір.

— Звучить нівроку. Чи є у вас якісь міркування щодо того, де можна

повечеряти?

— За кілька кварталів звідси є чудовий французький ресторан. Вам

подобається французька кухня?

— Я ніколи ще її не куштувала, — зізнаюсь я. — Хоча картопля фрі

мені подобається.

Він сміється.

— Гадаю, вам буде до смаку. Авжеж, пригощаю я. Що скажете?

Скажу, що Ніна достеменно буде не в захваті, дізнавшись, що її

чоловік повіз мене на виставу, а на додачу ще й пригощав мене

вечерею в дорогезному французькому ресторані. Але хай йому грець!

Ми вже тут, і вона все одно казитиметься через виставу, тож згорів

сарай — гори і хата.

— Звучить чудово.

У своєму колишньому житті, до того як я почала працювати у

Вінчестерів, я ніколи не змогла б поткнутися до французького

ресторану на кшталт того, куди веде мене Ендрю. На дверях висить

меню, і я, кинувши погляд на ціни, розумію, що сама лише перекуска

перед основною стравою змусить мене на кілька тижнів покласти зуби

на полицю. Але, стоячи поруч із Ендрю, вбрана в Нінину білу сукню, я

не почуваюся тут забродою. Принаймні ніхто не намагається мене

витурити із закладу.

Ми заходимо в ресторан. Упевнена, всі присутні вважають нас

парою. Я кинула погляд на наше відображення і маю визнати, що

разом вигляд у нас направду нівроку. Якщо вже зовсім чесно, ми

більше схожі на закохану пару, аніж Ендрю з Ніною. Ніхто не звертає

уваги на те, що в нього є обручка, а в мене — нема. А от те, як він

ніжно кладе руку мені на талію, скеровуючи мене до нашого столика, а

потім відсуває для мене стілець, певна річ, кидається в очі.

— Ви дуже чемні, — зауважую я.

Він сміється.

— А за це треба подякувати моїй матінці. Це вона мене таким

виховала.

— І зробила це прекрасно.

Ендрю широко всміхається.

— Їй було б приємно це чути.

Певна річ, ці слова змушують мене згадати Сесілію. Те мале

розманіжене стерво, якому, здається, неабияк подобалося мною

попихати. Але ж Сесілії багато чого довелося пережити. Подумати

лишень, її ж намагалася вбити власна мати!

Підходить офіціант, щоб вислухати наші побажання стосовно напоїв.

Ендрю замовляє келих червоного вина, я так само. На ціни навіть не

дивлюся. Якщо гляну бодай краєм ока, мене достеменно знудить. До

того ж Ендрю вже сказав, що платитиме сам.

— Гадки не маю, що замовити, — зізнаюся я. Жодна з назв страв не

здається мені навіть приблизно знайомою; меню від першого до

останнього рядочка французькою. — Ви розумієте, що вони

пропонують?

— Oui[18], — озивається Ендрю.

Скидаю брови.

— Ви говорите французькою?

— Oui, mademoiselle[19], — підморгує він мені. — Я, власне кажучи, вільно нею володію. Юнаком рік провчився в паризькому коледжі.

— Вау!

А я не лише французької в коледжі не вивчала, я взагалі в коледжі не

вчилася. У мене є тільки атестат про неповну середню освіту.

— Якщо хочете, перекладу вам меню англійською.

Щоки мої маковіють.

— Ви не мусите. Просто оберіть щось таке, що, на вашу думку, може

мені сподобатися.

Моя відповідь, здається, його потішила.

— Гаразд, так і вчинімо.

Підходить офіціант з пляшкою вина й двома келихами. Дивлюся, як

він відкорковує пляшку і наповнює наші келихи по вінця. Ендрю

жестом наказує залишити пляшку на столі. Квапливо беру келих і

відпиваю довгий ковток.

Боже милий, яке смачне вино! Значно краще за те, що його я

купувала за п’ять баксів у місцевому горілчаному.

— А ви? — питає Ендрю. — Володієте якимись іншими