Френк Херберт - Діти Дюни

Вирішила, що це її роздратувала вимога, поставлена племенами. Коли Айдаго виходив, махнула йому рукою на прощання.

Айдаго покинув Залу Ради з почуттям безнадії. Алія не лише не бачила своєї одержимості чужим духом, але з кожною кризою ставала ще більш божевільною. Уже проминула небезпечну точку і була приречена. Але що можна зробити для близнят? Кого він міг би переконати? Стілґара? Та що такого міг вдіяти Стілґар, чого ще не зробив?

Тоді леді Джессіка?

Так, йому варто вивчити цю можливість, але вона теж може бути надміру втягнена в плани свого Сестринства. Він не мав ілюзій щодо цієї Атрідівської наложниці. З наказу Бене Ґессерит вона могла зробити все — навіть піти проти власних онуків.

Добре правління ніколи не залежить від права, а лише від особистих рис правителів. Урядовий механізм завжди підпорядковується волі тих, хто ним керує. Тому найважливішим елементом правління є методика добору лідерів.

Закон і правління за підручним керівництвом Гільдії

«Чому Алія хоче, щоб я провела разом з нею ранкову аудієнцію? — міркувала Джессіка. — Вони не проголосували за те, щоб повернути мене до Ради».

Джессіка стояла в передпокої Великої Зали Твердині. Де-небудь поза Арракісом сам цей передпокій уже вважався б великою залою. За прикладом Атрідів, будівлі в Арракіні ставали дедалі пишнішими, оскільки тут концентрувалися багатство і влада, а ця кімната була втіленням її побоювань. Джессіці не подобався цей передпокій з викладеною мозаїкою підлогою, на якій було зображено перемогу її сина над Шаддамом IV.

Вона побачила віддзеркалення свого обличчя у полірованих пласталевих дверях, які вели до Великої Зали. Повернення на Дюну змушувало її вдаватися до порівнянь, а Джессіка помічала тільки ознаки старіння. На овальному обличчі побільшало дрібних рисок, а очі в індигових відблисках здавалися менш зіркими. Вона пам’ятала, коли мала білизну´ довкола синяви очей. Лише старанні маніпуляції професійної покоївки підтримували блискучу бронзу її волосся. Ніс залишався маленьким, губи соковитими, а тіло зберігало стрункість, однак навіть треновані за бене-ґессеритською методикою мускули виявляли тенденцію до сповільнення з плином часу. Дехто міг не помічати цього, кажучи: «Ви анітрішечки не змінилися!» Однак вишкіл Сестринства був двосічним мечем: навіть незначні зміни рідко уникали уваги тих, хто його пройшов.

І брак дрібних змін у Алії не уник уваги Джессіки.

Джавід, майстер прийомів Алії, стояв біля великих дверей. Цього ранку його міна була напрочуд офіційною. Облаченний джин із цинічною посмішкою на круглому обличчі. Джавід приголомшив Джессіку як парадокс: вгодований фримен. Помітивши, що він привернув її увагу, Джавід з розумінням усміхнувся і знизав плечима. Він сподівався, що недовго пробуде в почті Джессіки. Ненавидів Атрідів, але, якщо вірити поголосу, служив Алії не на один-єдиний лад.

Джессіка побачила цей жест і подумала: «Настав вік знизування плечима. Він знає, що я чула всілякі історії про нього, і йому це байдуже. Наша цивілізація може померти від внутрішньої байдужості, перш ніж стане жертвою атаки ззовні».

Охоронці, призначені Ґурні перед його від’їздом до контрабандистів і до пустелі, були невдоволені, що вона з’явилася тут без їхнього супроводу. Але Джессіка почувалася напрочуд безпечно. Якби хтось зробив би її тут мученицею, Алія цього не пережила б. Алія це знала.

Коли Джессіка не відреагувала на його жестикуляцію та посмішку, Джавід кашлянув. Такий делікатний гортанний звук можна виробити лише тривалою практикою. Це була наче таємна мова. Він сказав: «Ми розуміємо нонсенс усієї цієї помпи, міледі. Хіба ж не чудово, що можна змусити людей вірити в це!»

«Чудово!» Джессіка погодилася, але її обличчя не виявило сліду цієї думки.

Передпокій був повністю заповнений, люди Джавіда впустили всіх суплікантів, яким назначено ранковий прийом. Зовнішні двері було зачинено. Супліканти та слуги трималися на пристойній відстані від Джессіки, але помітили, що вона мала на собі традиційну чорну абу фрименської Превелебної Матері. Це могло викликати багато питань. На ній не видно жодного знаку духівництва Муад’Діба. Присутні тихо гомоніли, перемовляючись та оглядаючи Джессіку й малі бічні двері, у які мала ввійти Алія, щоб повести їх до Великої Зали. Для Джессіки було очевидним, що старий взірець, який окреслював, де міститься сила Регентства, було порушено.

«Я зробила це, просто з’явившись тут, — подумала вона. — Та це Алія мене запросила».

Читаючи знаки неспокою, Джессіка зрозуміла, що Алія навмисне затягує вихід, дозволяючи цим делікатним потокам пливти тут своїми річищами. Очевидно, Алія спостерігає зі шпигунського вічка. Мало було непомітних рис у поведінці Алії, які б не завважила Джессіка. Вона з кожною хвилиною впевнювалася, що вчинила слушно, прийнявши місію, покладену на неї Сестринством.

— Не можна дозволити, щоб справи йшли таким ладом, — переконувала глава делегації Бене Ґессерит. — Напевне, ознаки розкладу не зосталися непоміченими тобою, саме тобою з усіх людей. Ми знаємо, чому ти нас покинула, але й знаємо, чого тебе навчили. В освіті, яку ти здобула, не поминули нічого. Ти адептка Паноплія Профетикус і мусиш знати, що загнивання могутньої релігії загрожує нам усім.

Джессіка замислено стисла губи, дивлячись у вікно на м’які ознаки приходу весни до Каладанського Замку. Не любила, щоб її думки скеровували в таке логічне русло. Одним із перших уроків Сестринства була необхідність сприймати з недовірою і триматися на відстані від усього, що прибирає логічну личину. Але учасниці делегації теж це знали.

«Яким вологим було повітря того ранку, — подумала Джессіка, оглядаючи Аліїн передпокій. — Яким свіжим і вологим». А тут у повітрі здіймалася пропахла потом сирість. Це викликало в Джессіки почуття неспокою, і вона подумала: «Я повернулася до фрименських звичаїв». І в цій січі-над-землею повітря було надто вологим. Що не так з Майстром печатей? Пол ніколи не дозволив би такої недбалості.

Вона зауважила, що Джавід, хоч яким настороженим і зібраним було його променисте обличчя, не помітив негаразду з вологою передпокою. Погана виучка для уродженця Арракіса.

Учасниці делегації Бене Ґессерит хотіли знати, чи вона потребує доказів висунутих ними звинувачень. Вона гнівно відповіла їм цитатою з їхнього ж таки підручника: «Усі докази неодмінно ведуть до припущення, доказів якого не існує. Усі речі відомі тому, що ми хочемо в них вірити».

— Але ж ми поставили це питання ментатам, — запротестувала глава делегації.

Джессіка здивовано видивилася на жінку.

— Дивно, що ти дійшла до свого теперішнього становища, досі не знаючи обмежень ментатів, — сказала вона.

Учасниці делегації розслабилися. Це, очевидячки, було випробуванням, яке вона успішно пройшла. Вони, звичайно, боялися, що Джессіка втратила всі точки дотику з умінням утримувати рівновагу, яке було основою бене-ґессеритського вишколу.

Зараз Джессіка трохи напружилася,