Френк Херберт - Діти Дюни

— Ніколи не відходимо далеко від багатства й усіх його масок, коли маємо справу з владою, — протягла Ірулан. — Пол був суспільною мутацією, і тому мусимо пам’ятати, що він змінив давній майновий баланс.

— Такі мутації не є незворотними, — сказала Алія, відвертаючись від них, ніби для того, щоб не демонструвати знову цієї жахливої зміни. — Хай би де в імперії було багатство, вони про це знають.

— Також вони знають, — промовила Ірулан, — що є три особи, які можуть увічнити цю мутацію, — близнята й…

Вона вказала на Алію.

«Чи вони обидві збожеволіли?» — спитав себе Айдаго.

— Вони спробують вчинити на мене замах! — проскрипіла Алія.

Шокований Айдаго сидів мовчки, а його ментатська свідомість вирувала. Замах на Алію? Навіщо? Їм аж надто легко дискредитувати її. Могли б відірвати її від фрименів і цькувати, як забажають. Але близнята, тепер… Знав, що неспроможний зберегти ментатський спокій, необхідний для таких обрахувань, але він мав спробувати. Мусив бути якомога точнішим. Водночас знав, що точне мислення містить невпорядковані абсолюти. Природа не є точною. Всесвіт, зведений до його шкали, не був точним: був непевним і невиразним, повним несподіваних рухів і змін. Людство як цілісність теж мало входити до цього розрахунку як явище природи. Увесь процес точного аналізу насправді був обрубуванням, усуненням з потоку подій Усесвіту. Він мусив увійти в цей потік, бачити його рух.

— Ми правильно зробили, що зосередилися на ДАПТ і Ландсрааді, — Ірулан не змінила своєї протяжної інтонації. — А припущення Дункана дає нам змогу вибудувати першу лінію запитів щодо…

— Грошей як передавача енергії, не можна відокремити від тієї енергії, яку вони виражають, — сказала Алія. — Ми всі це знаємо. Але мусимо відповісти на три конкретні питання. Коли? З використанням якої зброї? Де?

«Близнята… близнята, — думав Айдаго. — Це близнята в небезпеці, не Алія».

— Тебе не цікавить, хто і як? — спитала Ірулан.

— Якщо Дім Корріно, ДАПТ чи будь-яка інша група використає людей як інструменти на цій планеті, — промовила Алія, — маємо понад шістдесят відсотків шансів відшукати їх, перш ніж вони почнуть діяти. Якщо знатимемо, коли вони будуть діяти й де, то зможемо покращити ці шанси. Як? Це зводиться до простішого питання: якою зброєю?

«Чому вони бачать це не так, як я?» — міркував Айдаго.

— Гаразд, — сказала Ірулан. — Коли?

— Коли загальна увага зосередиться на чомусь іншому, — відповіла Алія.

— Під час Собору загальна увага була зосереджена на твоїй матері, — зауважила Ірулан. — Спроби замаху не було.

— Недобре місце, — відповіла Алія.

«Що вона робить?» — міркував Айдаго.

— Тоді де? — спитала Ірулан.

— Саме тут, у Твердині, — промовила Алія. — Тут я почуваюся в найбільшій безпеці, а моя охорона найслабша.

— Якою зброєю? — спитала Ірулан.

— Конвенційною — такою, яку може мати при собі фримен: отруєний крис-ніж, мауля-пістоль.

— Давно не пробували мисливця-шукача, — зауважила Ірулан.

— Він не спрацює в натовпі, — сказала Алія. — А натовп необхідний.

— Біологічна зброя? — припустила Ірулан.

— Інфекційний чинник? — спитала Алія, не приховуючи недовіри. Як Ірулан могла подумати, наче інфекційний чинник переборе імунні бар’єри, що захищають Атрідів?

— Я радше думала про якусь малу тваринку, — відповіла Ірулан. — Маленьку тваринку, наприклад, натреновану кусати певну жертву, вводячи з укусом отруту.

— Тхори Дому не допустять цього, — заперечила Алія.

— А хтось із них? — спитала Ірулан.

— Це неможливо. Тхори Дому не приймуть чужого, вб’ють його. Ти це знаєш.

— Я лише вивчаю можливості, сподіваючись, що…

— Накажу, щоб моя охорона була насторожі, — промовила Алія.

У мить, коли Алія сказала «охорона», Айдаго затулив руками тлейлаксанські очі, намагаючись запобігти владному залученню, яке його охопило. Це була Раджія[18], рух Нескінченності, виражений через Життя, прихований келих цілковитого занурення у ментатську свідомість, який очікував кожного ментата. Це кинуло його свідомість у всесвіт, як закидають невід, аби визначити тіла, що містяться в ньому. Він побачив, як близнята припали до землі в темряві, а в повітрі довкола них загрібають гігантські пазурі.

— Ні, — прошепотів він.

— Що? — глянула на нього Алія, наче здивована, що він усе ще там.

Він відвів руку від очей.

— Те вбрання від Дому Корріно, — спитав, — його вже надіслали близнятам?

— Звичайно, — відповіла Ірулан. — Воно цілковито безпечне.

— Ніхто не спробує дістатися до близнят на січі Табр, — промовила Алія. — Не з усіма цими вишколеними Стілґаром охоронцями довкола них.

Айдаго глянув на неї. Не мав жодних конкретних даних, аби підкріпити висновок ментатського розрахунку, але знав. Він знав. Те, що він пережив, було дуже близьким до візіонерської сили, відомої Полові. Ні Ірулан, ні Алія не повірили б такому видінню, якби його побачив Дункан.

— Я хотів би застерегти адміністрацію порту проти ввезення будь-яких тварин з інших планет, — сказав він.

— Ти ж не сприймаєш усерйоз здогадів Ірулан, — запротестувала Алія.

— Навіщо ризикувати? — спитав він.

— Скажи це контрабандистам, — відповіла Алія. — Я покладатимуся на тхорів Дому.

Айдаго струснув головою. Що зможуть вдіяти тхори Дому проти пазурів завбільшки як ті, що постали перед його внутрішнім зором? Проте Алія мала рацію. Хабарі в потрібних місцях, один слухняний навігатор Гільдії — і будь-яке місце в Порожній Дільниці може стати портом приземлення. Гільдія не погодилася б на лобову атаку проти Дому Атрідів, але якщо ціна достатньо висока… Що ж, Гільдію можна сприймати лише як щось на кшталт геологічного бар’єра. Робить атаку складною, але не неможливою. Вони завжди могли виправдовуватися, що були тільки «транспортним агентством». Звідки їм знати, як буде використано певний вантаж?

Алія перервала мовчання суто фрименським жестом: піднятою долонею з горизонтально відставленим великим пальцем. До жесту додала традиційний вигук, що означав: «Кидаю виклик тайфуну». Очевидно, вважала себе єдиною логічною мішенню вбивць, а цей жест був знаком протесту проти Всесвіту, повного безладних загроз. Цим вона сказала, що нашле смертоносний вітер на кожного, хто на неї нападе.

Айдаго відчув, що заперечувати немає сенсу. Бачив, що більше вона його не підозрює. Він повертається до Табру, а вона сподівається на бездоганно виконане викрадення леді Джессіки. Підвівся з дивана, відчувши викид адреналіну від гніву. Якби тільки Алія була мішенню! Якби вбивці могли до неї дістатися! На якусь мить поклав руку на свій ніж, але не був спроможним це зробити. Подумав, що краще їй померти мученицею, ніж бути знеславленою і загнаною в піщану могилу.

— Так, — промовила Алія, помилково витлумачивши цей жест як вияв його турботи про неї. — Найкраще тобі завтра якомога швидше повернутися на Табр.

І подумала: «Якою дурістю було підозрювати Дункана! Він належить мені, а не Джессіці!»