Джон Апдайк - Іствікські відьми

тих дитячих книжечках, які мамуся з татусем приносили тобі до ліжка, коли ти хворів, усі ці дитячі астрономії, дитяча класика й розмальовки з безпечними контурами й гарненькі гостроносі фломастери в затишних коробочках, коли ж факт полягає в тому, що це — організм, Клайде, світ — це організм, живий, чутливий, він рухається, Клайде, поки ти сидиш там, граючись у свою дурну газету, ніби ти й досі матусин хлопчик, що захворів і лежить у ліжечку. Твоя так звана репортерка Зукі Ружмон була сьогодні на зборах і так дерла свій поросячий носик, дивлячись на мене, мовби кажучи: «Я знаю щось таке, чого не знаєш ти».

Мова, думав він, от що, ймовірно, є прокляттям, тим, за що нас вигнали з Едему. І от ми намагаємось навчити неї цих бідолашних ґречних шимпанзе й усміхнених дельфінів. Пляшка «Джонні Вокера» послужливо пхикнула своєю нахиленою горлянкою.

— От тільки не думай, уууух, — вела далі Фелісія, викрикнувши, охоплена виром люті, — тільки не думай, ніби я не знаю про тебе й ту вертихвістку: я читаю тебе, як книжку, не забувай, я знаю, як би ти охоче трахнув її, була б у тебе кишка не тонка, але ж ні, ні.

Образ Зукі, розмитий, ніжний і з якимось розтягнутим здивуванням у виразі її обличчя під ним, коли він трахав її, ввійшов у його голову, і сильна насолода від того паралізувала йому язик, котрий саме збирався заперечити: «Але ж я робив це».

— Ти сидиш тут, — провадила Фелісія, з хімічним озлобленням, що здобуло незалежність від її тіла, одержимість контролювала її уста, її очі, — ти сидиш тут, гризучись Дженні та Крісом, яким бодай стало мужності й здорового глузду навіки попрощатися з цим забутим Богом містом і спробувати побудувати собі кар’єру десь, де щось відбувається, а ти сидиш тут, гризучись; а знаєш, що вони казали про тебе? Хочеш знати, Клайде? Вони казали: «Агов, ма, хіба не було б гарно, якби тато пішов від нас? Але знаєш, — додавали вони, — у нього просто кишка тонка», — і зневажливо, ніби все ще говорячи голосом когось іншого: — «У нього… просто… кишка… тонка».

Філігранність, подумав Клайд, філігранність її риторики — ось що робить це таким нестерпним: вправні паузи й повтори, як вона підкреслила слово «тонка» і перетворила його на музичну тему, як вона проголошує свої пишномовні заяви перед величезною уявною аудиторією, охоплюючи її аж до найостаннішого ряду. На самому піку її промови з горлянки їй повалила купа канцелярських кнопок, однак навіть це не спинило її. Фелісія хутко повипльовувала їх у руку і шпурнула в камін, збудований ним. Вони злегка зашипіли; їхні кольорові шапочки почорніли.

— У нього кихка тонка, — сказала вона, дістаючи останню кнопку і щиглем відправляючи її у щілину між цеглою й камінною решіткою, — а він хоче перетворити увесь світ на меморіал тієї жахливої війни. Це точно підпадає, точно підпадає під те, що зветься синдромом. Слабак і п’яниця хоче забрати з собою увесь світ. Гітлер, ось кого ти мені нагадуєш, Клайде. То був ще один слабак, якому світ не чинив опору. Що ж, цього більше не повториться.

Уявна публіка вже зібралася в неї за спиною — ціле військо, яке вона вела за собою.

— Ми будемо боротися зі злом! — вигукнула вона, її погляд сфокусувався десь понад його головою.

І вона стала, розставивши ноги, ніби боячись, що він може спробувати звалити її. Однак він зробив крок до неї через те, що вогонь, засипаний цілою жменею кнопок, почав гаснути. Відсунув екран і поштрикав поріділі дрова кочергою з латунною ручкою. Дрова лягли ближче одне до одного, сипнувши іскрами. Це нагадало йому про себе й Зукі: цікавим супроводом сексу із Зукі було те, наскільки сонним робила його близькість із нею; з ковзким дотиком її шкіри його долала в’ялість, після цілого життя, прожитого з безсонням. Перед і після сексу її оголене тіло так легко линуло до нього, що, здавалося, він нарешті віднайшов своє місце у просторі. Сама лиш думка про цей спокій, що таїла в собі та рудоволоса розлученка, затягувала його мозок благодатною пустотою.

Спливло, мабуть, із кілька хвилин. Фелісія палко говорила. Небачена зневага дітей до нього переплелася з його злочинним бажанням сидіти в кріслі в той час, як світ спустошують несправедливі війни, фашистські уряди й жадібні до прибутку експлуататори. Гладенька вага кочерги все ще лежала в його руці. У своєму хімічному обуренні її обличчя побіліло, як череп; її очі палали, ніби крихітні вогники церковних свічок, глибоко у вкритих воском підсвічниках, з яких вони повигорали. Здавалося, її волосся настовбурчилося драним, скупеньким гало. А найстрашніше те, що в неї з рота продовжували валити різні речі: папужине пір’я, мертві оси, шматки яєчної шкаралупи, і все це перемішувалось у ріденьку кашу, яку вона знай витирала з підборіддя ритмічним жестом, начеб перезаряджаючи пістолет. У цій екструзії він побачив знак: ця жінка одержима, вона не має жодного стосунку до тієї жінки, з якою він одружився з власної доброї волі.

— Послухай, годі вже, Ліші, — заблагав Клайд, — охолонь. Закриймо цю тему.

Хімічний і механічний процес, що замінив її душу, тривав далі; у своєму трансі обурення вона вже нічого не бачила й не чула. Її крики ще розбудять сусідів. Її голос дедалі гучнішав, нескінченно валував зсередини. В лівій руці він тримав напій; правою підняв кочергу й гахнув нею їй по голові, аби бодай на мить перервати цей потік енергії, заткати отвір, через який лилось аж надто багато. Кістки її черепа видали дивний високий звук, начеб хтось грайливо стукнув один об одного два дерев’яних блоки. Її очі закотилися, показавши білки, а губи мимовільно розтулилися, відкривши до неможливого синю крихітну пір’їнку на язику. Він знав, що чинить неправильно, однак тиша здавалася райською. Тепер уже хімія здолала його; він знову й знову бив її кочергою по голові, проводжаючи її в повільному падінні на підлогу, допоки звук ударів став водянистіший, ніж стукіт двох дерев’яшок одна об одну. Він навіки заткав цей отвір космічним спокоєм.

З Клайда Ґебріела зісковзнув гігантський чохол полегкості, ніби з його вкритого потом тіла, як із чистого костюма, стягнули захисну плівку. Він сьорбнув скотчу і спробував не дивитися на підлогу. Подумав про зірки надворі й той непроникний візерунок, який вони утворюють у цю ніч його життя, як і в будь-яку іншу впродовж мільярдів років від виникнення нашої галактики. І хоча йому ще лишалося багато