Вікторія Вашингтон - Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон

Барінов має рацію. І нехай моя початкова мета втратила будь-який сенс, я не звикла кидати справи на півдорозі.

 Тема нашого проєкту досить цікава, тому потрібно докласти всіх зусиль, щоб закінчити її. Як би там не було, впасти в бруд обличчям перед Віктором все одно немає ніякого бажання.

— Так, але я зовсім не хочу нікуди йти, — насуплююсь і втомлено зітхаю. — Ти не проти знову посидіти в мене вдома?

 Я точно не думаю головою, коли пропоную це. Моя лінь сьогодні бере гору, адже й справді немає ані найменшого бажання йти кудись, де є люди. Але зовсім не думаю про те, що залишатися наодинці з Баріновим для мене ще складніше. Якщо я так дивно поводжуся тут, що буде, коли ми залишимося сам на сам.

— Ти дивна сьогодні, — Рома хмуриться і ховає руки в кишені своїх чорних джинсів.

 Ось, він теж помічає ці зміни в мені. І це зовсім не до добра.

— Якщо сильно втомилася, то я просто проведу тебе додому, — пропонує альтернативу, від якої тіло мурашками покривається. — Іншим разом займемося прожктом.

— Ні, ні, — негативно киваю головою. — Я не втомилася, просто не хочу йти кудись, де повно людей.

— Тоді я приймаю твоє запрошення, — добродушно посміхається Барінов. — Може, вдасться потрапити на фірмову вечерю твоєї мами.

 Сміюся. Що-що, а мамині кулінарні здібності точно припали Ромі до душі.

 Дорогою до будинку ми розмовляємо на абстрактні теми.

— Поговорив зі Світланою? — раптово запитання саме зривається з язика.

 Так, я вже й сама знаю на нього відповідь, але мене більше цікавить те, що скаже з цього приводу Рома.

 Він виглядає заскочений зненацька — точно не очікував від мене такого запитання.

— Зі Світланою? — його губи розпливаються в хитрій усмішці. — Ні, і не хочу.

— Чому? — закушую губу, бо запитання змушують хвилюватися. — Здогадуєшся про що вона хоче поговорити?

— Не здогадуюся, — заперечно киває головою і витримує секундну паузу. — Знаю напевно.

 Тепер я спантеличена. Точно не очікувала такої відповіді.

— І чому ж не хочеш? — продовжую свій допит.

— Не бачу сенсу, — знизує плечима.

Адже ми зараз про одне й те саме говоримо? Він не бачить сенсу в тому, що Свєта хоче стати на мій захист?

 Складно. Я немов б'ю з розмаху. Адже бій із зав'язаними очима. Нарешті отримую відповіді, яких так давно чекаю, але зовсім не розумію, як їх трактувати.

— До речі, — вирішую зайти з іншого боку, якщо вже сьогодні в мені так багато сміливості. — Ви ж зустрічалися зі Світланою.

 Уперше заводжу цю тему з ним і все всередині опирається цій розмові. Здається, що мій мозок хоче забути цей факт якнайшвидше і ніколи не згадувати.

— І? — наші погляди зустрічаються.

 Його очі дивляться з явною цікавістю і навіть, я б сказала, з легким глузуванням, яке зовсім збиває мене з пантелику.

— Чому розлучилися? — намагаюся не знітитися від власного запитання.

— Хіба ви не найкращі подруги? — ставить зустрічне запитання.

— Припустимо, а яке це має відношення мого запитання? — ми так і завмираємо посеред вулиці, відкрито розглядаючи одна одну.

— Найпряміший. Хіба подруги не повинні обговорювати такі теми?

— Я хочу дізнатися інформацію від тебе, твій погляд на ситуацію, — швидко знаходжуся з відповіддю, щоб не заявляти про те, що Свєта нічого не розповідала про причину їхнього розставання.

— Значить, вона нічого тобі так і не розповіла, — усміхається Рома. — Я не здивований. Я знав це.

 Він говорить так, ніби я маю до цього пряме відношення, чи це вже тупі витівки моєї уяви?

— Який ти всезнаючий, — фиркаю я, схрещуючи руки на грудях.

— Образилася? — хмуриться Рома і підходить трохи ближче, поклавши долоню мені на плече.

 Його дотики пробирають тіло до мурашок, від чого я моментально відступаю на крок назад, витримуючи дистанцію.

 Мені стає страшно від того, як його увага і дотики впливають на тіло, викликаючи цю секундну реакцію.

— Ні, — заперечно киваю головою. — Просто хочу почути від тебе правду.

— Засмучу тебе, — Рома дивиться просто в очі й зовсім не викручується. — Від мене ти нічого не почуєш.

— Чому? — вигукую я.

 Я ніби підібралася до того, що обов'язково повинна знати, але мене просто водять за ніс.

— Тобі має розповісти Свєта, не я.

— Її історію я знаю! — продовжую стояти на своєму. — Мені цікаво дізнатися твою.

— Ти брешеш, Ілоно, — Рома по-особливому промовляє моє ім'я, від чого в грудях знову відгукується дивний трепет.

— Та з чого ти взяв?! — втомлено потираю перенісся.

— Якби ти знала, то ми б зараз не перебували тут, — він обводить поглядом навколишнє оточення. — Вже точно не за таких обставин.

 Його слова вводять у ступор і трохи лякають. Що Барінов може мати на увазі? Що приховує Свєта і яким чином до цього можу бути причетна я?