Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

побаченим, Ґендзі щось написав на краю розгорнутого листа... Глянувши скоса, Тайфу побачила:

«Хоч колір цей

Душу мою не вабить,

Але як сталося,

Що рукавом цього

Шафрану[142] я торкнувся?

Мені завжди ця квітка

яскраво-червоною здавалася, але...»

«Очевидно, він має підстави нарікати на червону квітку», — міркувала Тайфу, але, навіть співчутливо згадуючи обличчя принцеси, не раз побачене в місячному світлі, визнала вірш Ґендзі потішним.

«Червоне носі,

Що, раз пофарбоване,

Блякне невпинно,

Хіба заслужило

Такої огуди від вас?..

О, як тяжко жити в цьому світі...» —

звично, ніби сама до себе, відповіла Тайфу.

Її вірш був нічим непримітний, але Ґендзі раз у раз жалів: «От би принцеса хоч на такий спромоглася...» Йому зовсім не хотілося, щоб через це постраждала її репутація. Коли піді­йшли кілька жінок, Ґендзі, зітхаючи, сказав: «Краще сховаймо це вбрання. Хіба можна таке дарувати?» «Навіщо я показала? Виходить, ніби і я не маю жодного смаку...» — і зніяковіла Тайфу тихо вийшла.

Коли наступного дня Тайфу прислуговувала в палаці, то, помітивши її в передпокої, Ґендзі кинув їй записку і сказав: «Ось відповідь на вчорашнє. Здається, надто зухвала». — «А що таке?» — зацікавилися жінки.

«Покинув діву,

Що з гори Мікаса,

Обличчям схожу

На сливи червону квітку...»[143] —

наспівно проказав Ґендзі й вийшов.

Тайфу сподобалася ця пісня, а жінки, які не здогадувалися, про що йшлося, запитали: «А що ж його так потішило?» — «Та нічого особливого. Мабуть, одного морозного ранку він побачив особу з червоним носом, яка любить одягатися у червоний шовк...» — сказала Тайфу.

«Але ж така пісня недоречна. Бо серед нас нема нікого з червоним носом. От якби він побачив Сакон або Хіго-но унебе...»[144] — так нічого й не зрозумівши, перемовлялися жінки.

Коли Тайфу принесла принцесі відповідь Ґендзі, її прислуга, зібравшись докупи, захоплено прочитала:

«Ночі самотні

Нас ділили не раз,

Тож навіщо

Нас віддаляти

Ще одним носі?»

Ці слова, накидані недбало на простий білий папір, здавалися всім вельми досконалими.

Увечері, в останній день року, Тайфу прийшла до принцеси з тією ж самою скринькою, заповненою набором святкового вбрання, очевидно, подарованого колись самому Ґендзі — верхнього одягу з темно-пурпурової візерунчастої тканини, ще одного — золотистого кольору та інших речей. «Може, йому не сподобався колір посланого вбрання?» — гадала Тайфу, а літня жінка з прислуги заперечила: «Та ні, воно темно-червоного кольору і нічим не гірше від цього!» «А наскільки природними й переконливими є вірші нашої пані. Тоді як відповідь пана Ґендзі відрізняється лише цікавою формою», — не вгавали жінки. А принцеса, пам’ятаючи, скільки зусиль вона доклала, щоб написати власного вірша, переписала його окремо й сховала у шухляду.

Хоча минув перший день року й почалася підготовка до Пісенної ходи чоловіків[145], усюди у столиці вирувало звичне передсвяткове пожвавлення, Ґендзі не переставав з жалем згадувати сумовиту оселю покійного принца. І от на сьомий день, як тільки закінчилося Свято білих коней[146] і настав вечір, він покинув Імператорський палац, вдаючи, ніби йде в свою палацову вартівню, а сам, як споночіло, вирушив до принцеси. Останнім часом її оселя помітно змінилася, ніби ожила й тепер скидалася на звичайну столичну садибу. Стала лагіднішою і вона сама. «Може, і справді вона різко змінилася?» — думав Ґендзі.

Наступного ранку він вдавав, ніби спить, аж поки не зійшло сонце. Східні бічні двері будинку стояли відчинені, а над галереєю напроти не було даху, тому сонячне проміння відразу проникало всередину, а відблиски снігу, що випав за ніч, дозволяли ще виразніше бачити все, що там відбувається. Помітивши, що Ґендзі вже одягається в носі, принцеса підійшла ближче і прилягла неподалік від галереї. Форма її голови і волосся, що спадало на плечі, були чарівними. «От якби вона переродилася наново...» — подумав Ґендзі, піднімаючи ґратчасте вікно. Навчений своїм колишнім сумним досвідом, він не підняв його до самого кінця, а підставив під нього лавочку-підлокітник. Потім узявся доводити до ладу розпатлане на скронях волосся. Прислуга винесла йому незвично старомодне дзеркало, китайську скриньку для гребінців і скриньку з перукарським причандаллям. Несподівано для себе він з великою приємністю знайшов у скриньках не тільки жіночі, але й чоловічі речі, щоправда, в невеликій кількості. Одяг принцеси цього разу здавався цілком звичайним, як у людей такого стану, бо його прислав Ґендзі. Щоправда, сам не впізнав його, а лише помітив, що накидка з цікавим візерунком чомусь видалася йому дивною. «Принаймні в новому році я хотів би почути ваш голос. Як ждуть, «коли соловей заспіває»[147], так нетерпляче сподіваюсь я, що станете зі мною лагіднішою...» — сказав Ґендзі, й раптом почув боязкий, тремтячий голосок: «Пташок численних щебет!.. І тільки я старішаю...»[148]

«От і добре! Тепер видно, що розпочався новий рік», — усміхнувся Ґендзі й, вимовивши: «Невже це сон?..» — вийшов, супроводжуваний поглядом принцеси. Вона прикривала рот рукавом, а над ним виступала яскрава квітка шафрану... Далебі, неприємне видовище!

У садибі на Другій лінії Ґендзі побачив юну Мурасакі, чарівну в своїй напівдорослості. Здавалось, що і яскраво-червоний колір їй би личив. Наївна й безпосередня, вона справляла приємне враження у м’якому, без візерунків, блідо-рожевому дитячому вбранні. Оскільки, дотримуючись старомодного звичаю покійної монахині, дівчинці не малювали зубів, Ґендзі звелів надати їй привабливого сучасного вигляду — почорнити зуби й чітко накреслити виголені брови. «Навіщо я витрачаю сили на сумнівні зв’язки з різними жінками, а не тримаюся біля такого чарівного створіння?» — думав він, як завжди, граючись з дівчинкою в ляльки. Дівчинка малювала картинки і розфарбовувала їх. До її численних малюнків Ґендзі додавав свої. Намалював жінку з довгим волоссям, а її ніс ледь-ледь мазнув червоною фарбою. Навіть намальована на папері, вона йому не подобалася. Поглядаючи на своє відображення в дзеркалі, Ґендзі торкнувся пензликом з червоною фарбою кінчика власного носа, й тоді навіть його вродливе обличчя так різко змінилося, що стало потворним. Юна Мурасакі дивилася на нього й голосно сміялася. «А що, як я назавжди залишуся такою потворою? Що тоді скажете?» — запитав Ґендзі. «Ні, я на таке не згодна», — відповіла вона занепокоєно — мовляв, ану ж раптом фарба не змиється? А Ґендзі, вдаючи, ніби стирає пляму, сказав: «Нізащо не стирається. От що ми наробили! Що на це скаже Його Величність?» Стривожена дівчинка підбігла до нього і намагалася стерти фарбу. «Тільки не додавайте ще й туші, як Хейтю[149]. Я витерплю червоний колір», — жартував Ґендзі. Обоє справді здавалися ідеальною парою.

Був яскравий весняний день, коли крізь імлу от-от мав з’явитися на вершинах дерев перший цвіт, а на гілках слив мали розпуститися їхні пуп’янки. А от червона слива, що росла біля ґанку, вже прикрасилась квітами, як звичайно, раніше за всіх.

«Чомусь червоні квіти

Були мені не до вподоби,

Та полонили

Мою душу

Розквітлі сливи...» —

сказав, зітхаючи, Ґендзі. Що їм усім готує прийдешнє?

Свято багряного листя

Головні персонажі:

Ґендзі, 18-19 років

Імператор Кіріцубо, батько Ґендзі

Фудзіцубо, 23-24 роки, наложниця імператора Кіріцубо

То-но цюдзьо, брат Аої, дружини