Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

у пам’яті згадку про білого слона з хоботом кольору червоного лотоса, на якому зазвичай їздить бодхісаттва мудрості Фуґен. Ніс, навдивовижу великий і довгий, із загнутим донизу кінчиком. Та найнеприємнішим у ньому був колір. Обличчя бліде, що, здавалось, мало б соромитися снігу, з надмірно витягнутою нижньою частиною та надто опуклим чолом. Своєю худорбою жінка викликала жаль. Навіть крізь одяг болісно проступали її плечі. «Навіщо я та пильно до неї придивляюся?» — думав Ґендзі, але ніяк не міг відірвати погляду від такого рідкісного дива. Щоправда, ні формою голови, ні розпущеним волоссям вона нітрохи не поступалася вродливим жінкам. Волосся було настільки довгим, що, спадаючи вниз, тяглося на один сяку[135] по підлозі. Здається, негаразд обговорювати її вбрання, але ж навіть старовинні повісті починаються саме з опису одягу її персонажів. Так от, крім спіднього одягу блідого дозволеного відтінку, на ній було вицвіле, аж почорніле уцікі, а поверх нього пропахчена розкішна накидка із соболиного хутра. Така старовинна й благородна накидка була надто яскравою, щоб личити настільки молодій особі. «А втім, без такої накидки бідолашна неминуче змерзла б», — подумав Ґендзі, дивлячись на неї із співчуттям. Йому від розгубленості наче відібрало мову, але він таки спробував розбити її мовчання — заговорив з нею про се про те, але вона, соромлячись, немов відстала провінціалка, затулила рота рукавом і стала схожою на учасницю офіційної церемонії, яка гордовито йде, розставивши вбік лікті. Вона насилу всміхалася, але вимушено й невдало. Вигляд у неї був такий жалюгідний і нещасний, що Ґендзі зібрався іти.

«Як видно, ви не маєте надійної опори в житті. То чому ж ви сторонитесь прихильного до вас чоловіка, який готовий прийти на допомогу? Ваше холодне ставлення ображає мене, — сказав він і з цього приводу додав:

Під сонцем вранішнім

Бурульки на піддашку тануть.

Але чому ж тепер,

Як і раніше, під ногами

Земля ще мерзла?» —

але жінка тільки безглуздо хихикнула, і, побачивши, що, на жаль, на більше вона не спроможна, Ґендзі пішов.

Середні ворота[136], до яких притягли його карету, вкрай скособочені, мало не падали. Вночі тільки деякі пошкодження на них було помітно, а от тепер перед Ґендзі відкрилося страшне запустіння, і тільки сніг, що пухкими шапками вкривав гілля сосен, здавався теплим і надавав саду сумного чару, властивого самотній гірській садибі. «Ось вона, оселя з «воротами, обвитими хмелем», про які говорив колись приятель[137]. О, як я хотів би поселити сюди вродливу жінку, дбати про неї і щиро кохати! Може, тоді я відволікся б від думок про заборонену любов?.. Але, на жаль, принцеса не підходить для цієї ролі, — думав Ґендзі. — Хто, крім мене, міг все це витерпіти? Напевне, душа покійного принца, що дбайливо витає над дочкою, привела мене до неї».

Ґендзі звелів одному із супутників обтрусити сніг з мандаринового дерева, і відразу після того, ніби від заздрощів, здригнулася сосна і з неї, немов «хвилі небесні»[138], також скотився сніг. «Як би хотілося, щоб поряд була жінка, здатна хоч якось, навіть неглибоко, розділити мої почуття!» — подумав Ґендзі. Оскільки ворота були ще замкнені, то довелося шукати ключника. Він виявився зовсім старим дідом. Жінка хтозна-якого віку — його дочка чи внучка, — що своїм почорнілим одягом різко виділялася на тлі білого снігу, мерзлякувато зіщулившись, тримала в руці затулений рукавом якийсь дивний каганець. Старий ніяк не міг відімкнути воріт, і жінка, підійшовши до нього, взялася допомагати йому, щоправда, вкрай незграбно. Нарешті підійшов хтось із супутників Ґендзі, і ворота відчинилися.

«Як дивлюся на сивину старого

То не сумніваюсь,

Що цього ранку

Рукава мої вологіші від сліз,

Ніж голова його від снігу...

«Молодому нема чим прикрити тіло...»[139] — проказав Ґендзі і посміхнувся, раптом згадавши почервонілий ніс принцеси, який надавав їй мерзлякуватого вигляду. «Якби я показав її То-но цюдзьо, то з ким би він її порівняв? Він завжди за мною стежить, тож і цього разу, мабуть, усе рознюхав», — думав Ґендзі занепокоєно.

Якби дочка принца була звичайною, нічим непримітною особою, то він, напевне, відразу покинув би її, але, побачивши, яка вона нещасна й безпорадна, пожалів її і дбаючи про неї, час від часу навідувався з цілком практичною, а не любовною метою. Замість соболиної накидки він посилав їй шовк, візерунчасту парчу, бавовняні тканини, обдаровував пристойним вбранням її літніх служниць, не забув навіть про старезного ключника — словом, дбав про верхи й низи. Оскільки принцесу нітрохи не бентежила така серйозна допомога Ґендзі, то й він зі спокійною душею старався і далі її опікати, звертаючи увагу навіть на найдрібніші її потреби. Непривабливою була й Уцусемі, зненацька побачена колись увечері за шахівницею, яка вміла приховати свої вади й не здаватися жалюгідною, як принцеса, що, однак, своїм походженням їй не поступалася. Таки правда, що гідність жінки не залежать від нього. Ґендзі й тепер часто згадував про Уцусемі, жінку з такою спокійною і водночас непокірною вдачею, яку через свої промахи назавжди втратив.

Скінчився рік. І от одного разу, коли Ґендзі перебував у службовій кімнаті палацу, прийшла пані Тайфу. Стосунки між ними не були любовними, а просто дружніми. Ґендзі розмовляв з нею про се, про те і жартував, коли вона підстригала його волосся або надавала інші послуги. Приходила вона часом і сама навіть тоді, коли її не кликали, якщо мала про що розповісти.

«Сталося щось незвичне, і я мала б розповісти вам про це, але ніяк не зважуся...» — сказала вона, усміхаючись, і замовкла. «А що саме? Гадаю, вам нема чого від мене приховувати», — відповів Ґендзі. «А чого б я мала приховувати? Якби йшлося про мої клопоти, то я набралася б зухвальства передусім розповісти вам... але про таке важко говорити...» — сказала вона і надовго замовкла.

«Ви, як завжди, напускаєте туману!» — дорікнув Ґендзі. «Я принесла листа від принцеси...» — сказала вона нарешті й витягла лист. «А хіба треба було його ховати?» — здивувався Ґендзі й узяв листа, а Тайфу затамувала подих.

Товстий аркуш паперу «мітіноку»[140] був глибоко просочений пахощами. Вірш, написаний досить добрим почерком, мав такий вигляд:

«Заморська одежа

Пошита із шовку,

Але серце ваше жорстоке.

Тому й рукава мої

Як бачите, промокли наскрізь».

Поки Ґендзі думав над змістом цих слів, Тайфу поставила на хустці важку старомодну скриньку й підсунула її до нього.

«Боюсь осоромитися за неї... Але ж це вбрання вона навмисне приготувала вам для першого дня Нового року! Тож було б неввічливо зневажати її волю й повернути дарунок назад. Якби ж я залишила його собі, то, напевне, образила б її. От і вирішила спочатку показати вам...» — пояснила Тайфу.

Уявивши собі, яких зусиль принцеса доклала до написання цього листа, Ґендзі вимушено посміхнувся. «Мабуть, його треба назвати справжнім поетичним досягненням», — сказав він, і Тайфу, поглядаючи на нього, зашарілася. Зі скриньки визирали кінці носі старовинного покрою, модного[141], але неймовірно збляклого кольору — як зверху, так зі споду. Розчарований