Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

Даная

Якби я не сперлася спиною на стовбур високого дерева, то, певно, впала б.

Десять, ні, цілих двадцять драконоборців поступово з’явилися на поляні! Дейніди стояли трохи далі. Їхнє хутро перестало палати, та від того було не легше. Чорні й руді тварюки пропалювали мене своїми червоними очима.

Руки почали мілко трястися і я сховала їх за спину.

Великий дракон! Як же я вляпалась!

Навколо здійнявся справжній ґвалт, здавалося чоловіки хочуть перекричати один одного. На мене майже перестали звертали увагу. Тільки зелені очі чорнявого Армана, як назвав його драконоборець, час від часу зупинялися на мені. А ще, я помітила як роздуваються його тонкі ніздрі, наче він звір на полюванні.

Холодний злетівши на моє плече, схилився до вуха:

– Перестань трястися, відьмо! – зло прошепотів – Думаю, якщо поки він нас не вбив, шанс є.

– Вибач мені Черепус, що я тебе не послухала, я так шкодую тепер.

– Що зроблено, то зроблено Даная. Поживемо – побачимо, що буде далі.

Я тільки кивнула і ми обоє замовкли, тому що гамір поволі стихав.

Я трохи розслабилася, мимоволі роздивляючись драконоборців. Ті, в яких було руде волосся – всі коротко підстрижені, в деяких з них скроні вкривали червоні татуювання, що зображували незрозумілі мені символи – чимось схожі на букви, що я колись бачила у книзі мертвих мов.

Трикутники, всередині яких, перетиналися безліч кривих ліній, круги із точками, та найчастіше – квадрат поділений на чотири частини рівними темними лініями.

Майже ні в кого з них не було бороди, на відміну від чорноволосих.

Останні носили довге волосся заплетене у складні коси. Татуювань у них я не помітила.

Хоч всі вони були достатньо високими, та все ж Арман та Айван височили над ними.

Обладунки Армана відрізнялися – складні візерунки вкривали чорний блискучий метал. Вони нагадували мені ті, що я зняла з Айвана й викинула.

Айван. Тепер я знала ім'я драконоборця, та все ще не мала жодного уявлення про те, хто він. Судячи з того, що на його пошуки вирушив цілий загін, він не простий мисливець на Дранів й відьом.

Мій ворог кинув на мене задумливий погляд, про щось тихо розмовляючи із чорноволосим.

Ще якийсь час на мене ніхто не звертав уваги, тож я всілася на землю і чекала. Від холоду мене почало колотити. Це навело мене на думку, що драконоборці, вочевидь, не мерзнуть. Ніхто з них не мав навіть теплого плаща! З-під обладунків виглядала тонка темна тканина, яку перший раз побачила на Айвані.

Цікаво, він збирається заморозити мене до смерті, чи як?

Не встигла я це подумати, як зовсім поряд пролунав голос Армана.

– Айване, твоя відьма так помре, ти глянь, вона ж трясеться як Стрижень взимку!

Стриженем називали маленького лісового звіра, в якого майже не було хутра, проте м'ясо вважалося делікатесом. Водились вони виключно на півдні.

Чорноволосий різко схилився до мене і схопивши за косу підніс до свого носа, я сіпнулася від нього, та він лише розсміявся і весело проговорив:

– А пахне вона непогано, Айване! Шкода, що відьма, апетитна!

Айвана я може і боялася, та цього шута боятися не збиралася. Перехопивши косу вирвала її в чоловіка з рук, при цьому кілька волосин залишилось у нього в руці і він почав їх накручувати на палець.

– А відьма кусається, друже! Думаю, треба її провчити. – зелені райдужки Армана враз потемніли, а губи стиснулись у пряму лінію.

Мої очі розширилися і я глянула на Айвана. Лице його, позбавлене будь-яких емоцій, не давало жодного уявлення про що він думає.

– Після твоїх провчань її можна бути тільки в лісі закопати. – спокійно відповів чоловік.

Чорноволосий засміявся відкинувши голову назад, наче це був якийсь надзвичайно смішний жарт.

– Ти правий. Що ж, думаю, нам вже час.

Наступні дні злилися для мене у нескінченне миготіння чорних пухнастих дерев, яких ставало дедалі більше, якихось селищ, невеличких міст. Один чи два рази ми зупинялися у трактирах, і я навіть помилася та поспала у справжньому ліжку.

Ковдри, яку мені дав драконоборець, вже не вистачало, щоб зігрітися під час дороги, тож одного ранку він просто кинув мені довгий плащ з капюшоном облямований й підбитий білим хутром. Сам він їхав у тонкій сорочці й легких штанах.

Коли мені почало здаватися, що холодніше вже бути не може, температура впала ще нижче і я закутавшись в обнову, намагалася вмоститися так, щоб ноги торкалися хутра Дейніда, коли почула роздратований голос над вухом:

– Припини вовтузитися, інакше пішки підеш.

Айван майже не розмовляв зі мною увесь цей час, та й взагалі, не помічав мого існування, тож мене трохи здивувала цей спалах. Я вже відкрила рота, щоб відповісти, коли побачила, що ми виїхали на високий пагорб з якого відкривався надзвичайний вид.

Всюди, куди не кинь оком, простягнулася червона земля. Де-не-де на ній майоріли острівки тих самих чорних пухнастих дерев, що я бачила раніше. Під самим горизонтом височіли червоні гори із сніжно-білими піками, а у підніжжя цих гір виблискували криваво-червоні будівлі, немов зроблені із льоду, так вони блищали. З такої відстані я не могла побачити деталей, тільки мішанину з тонких шпилів, що здавалося от-от проткнуть бурі хмари, й пласких дахів.

Бладар! Це був він! Тепер я нарешті зрозуміла, чому він так називався. В перекладі Бладар значить криваво-червоний. І хоча місто виглядало скоріше гарним, аніж відштовхуючим, я все одно внутрішньо здригнулася.

Холодний висунув морду з плаща й глянув на мене, я лише мовчки кивнула уперед.

Ми знов рушили і я з подивом зрозуміла, що червона земля була такою промерзлою, що більше походила на лід і повсякчас хрустіла під лапами Дейнідів. Як же вони тут живуть? Як вирощують їжу?

Може вони й не відчувають холоду, та їм же треба їсти?

Височенні міські ворота були розписані білими узорами, схожими на сніжинки. Як тільки ми наблизилися до них, вони широко розкрилися і я побачила, що не всі будинки були червоні. Багато з них були чорними, проте і ті й інші, вочевидь, побудовані з якогось незвичайного каміння – відчувалось легке тепло від нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍