Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

Вони їли.

Сиділи за маленькими столиками навколо квіткових ваз, дехто причепурився до обіду, дехто ні, зі своїми шалями й сумками збоку, з удаваним самовладанням, бо вони не звикли до стількох страв на обід, а також із упевненістю, бо вони з легкістю заплатять за це, і з утомою, бо за цілий день находилися по лондонських крамницях і всіляких визначних місцях; тож із природною цікавістю поглядали на залу, і коли ввійшов приємний джентльмен у рогових окулярах, то радо, зі звичною для них добродушністю зробили б вони йому невеличку послугу, запомогли б розкладом чи якоюсь корисною інформацією; бажання, що в них пульсувало, смикало їх із самих глибин до намацування в бесіді чогось спільного, може, вони з одного міста (наприклад, з Ліверпуля) або, може, мають спільних знайомих тезок; зі своїм поквапливим позиркуванням, дивною мовчанкою і раптовим переходом на сімейні жартики; вони сиділи й обідали, коли зайшов містер Волш і вибрав собі столик біля фіранки.

Не те, аби він щось казав, бо він сидів за столиком наодинці, тому міг звернутися хіба що до офіціанта; але те, як він заглибився в меню, як відмічав вказівним пальцем вино, як присунувся до столика й заходився їсти, досить-таки серйозно, але аж ніяк не пожадливо, викликало у всіх до нього повагу, яка впродовж більшої частини обіду залишалася не вираженою і несподівано спалахнула за столиком, де на той час сиділи Морріси й почули, як містер Волш під кінець обіду сказав: «Груші Бартлетт»[38]. Чому б це йому промовляти досить стримано, але так твердо, із виглядом людини дисциплінованої, але свідомої своїх прав, що ґрунтуються на справедливості, ані юний Чарльз Морріс, ані старший Чарльз, ані міс Елейн, ані місіс Морріс не знали. Але коли він сказав: «Груші Бартлетт», сидячи наодинці за своїм столиком, то вони відчули, як він у цій законній вимозі розраховує на їхню підтримку, адже він став поборником справи, яка вмить стала також і їхньою справою, тому їхні погляди зустрілися, а коли вони підійшли до курильної кімнати, то було вже дуже навіть природно трохи з ними побалакати.

Так, про те, про се і ні про що конкретно — Лондон дуже переповнений, страшенно змінився за останні тридцять років; містер Морріс надавав перевагу Ліверпулю; місіс Морріс була на виставці квітів у Вестмінстері, усі разом бачили принца Валлійського. А все ж таки, думав Пітер Волш, жодна сім’я не зрівняється з Моррісами, жодна; із якою повагою вони ставляться одне до одного, і начхати їм на вищі класи, їм подобається те, що їм подобається; Елейн готується йти на роботу в батькову фірму, хлопець у Лідсі отримав стипендію на навчання, а старша дама (десь його віку) має вдома ще троє дітей; купили два автомобілі, але містер Морріс по неділях і далі ремонтує черевики; просто чудово, просто невимовно чудово, думав Пітер Волш, злегка похитуючись уперед-назад зі склянкою лікеру в руці серед ворсистих червоних крісел і попільничок, дуже задоволений собою, бо ж Моррісам він сподобався. Так, їм сподобався чоловік, який сказав: «Груші Бартлетт». Він відчував, що він усім їм сподобався.

Таки треба піти на прийом до Клариси. (Морріси попрощалися; вони ще обов’язково побачаться.) Він піде на прийом до Клариси, бо хоче запитати в Річарда, що вони затівають в Індії — ці консервативні бевзі. Які в театрах йдуть вистави? Яка музика… Аякже, також хочеться почути свіжі плітки.

А воно так і є з нашою душею, думав він, із нашим внутрішнім «я», яке, неначе та риба, мешкає в морських глибинах і постійно снує в мороці, плаває між величезними водоростями, а потім підіймається до осяйних товщ води, відтак знову поринає в пітьму, холодну, глибоку, незбагненну, аж раптом вистрибує на поверхню і хлюпається на збрижених вітром хвилях; себто виникає для людини потреба стрепенутися, струснутися, запалитися, ведучи ось такі нехитрі балачки. А все ж таки Річард Делловей мав би знати, щó уряд збирається робити з Індією?

Вечір видався доволі душним, і хлопчаки-газетоноші повиходили з плакатами, які великими червоними літерами провіщали спеку; на готельні сходи повиносили крісла з плетеної лози, і на них, попиваючи вино, покурюючи люльки, безсторонньо сиділи джентльмени. Пітер Волш також сів у таке крісло. Можна було подумати, що день, оцей лондонський день, тільки починався. Немов та жінка, що скинула буденну сукню й білий фартушок, аби вирядитися в синє й начепити перли, так і день переодягався, знімав із себе всілякий мотлох і вдягався в серпанок, чепурився на вечір, і з тим самим зітханням полегкості, із яким жінка зітхає, скидаючи на підлогу осоружну спідницю, так і вечір скидав пилюку, спеку, кольори; зменшувався вуличний рух; замість громіздких гуркотливих фургонів з’явилися автомобілі, дзвінкі й швидкі; де-не-де в розкішному листі дерев уже повисли насичені плями ліхтарів. Усе, я йду, здавалося, казав вечір-жінка, бліднучи й тьмяніючи над зубчатими стінами, виступами готелю й низкою крамниць, я блякну, казала вона, я розчиняюся, але Лондон навіть слухати не хотів і підіймав її на штиках угору, хапав за руки й силоміць утримував її на своїй гулянці.

Із часу останнього приїзду Пітера Волша до Англії сталася велика революція містера Віллетта — запровадили літній час. Тому для нього такий довгий вечір став новизною. Досить підбадьорливою. А коли неподалік проходила молодь із барвистими кейсами в руках, то страшенно тішилася своєю свободою і потайки дуже пишалася тим, що йде по цьому славетному тротуарі, і на їхніх обличчях сяяла радість, дешева, ілюзорна, якщо хочете, але все ж таки захват горів на їхніх обличчях. Були гарно вдягнуті, у жовтуватих панчохах, чудових туфлях. Попереду дві години в кінематографі. Підкреслювало й очищало їх те вечірнє жовто-блакитне світло; а листя на площі вже мінилося мертвенним, синювато-сірим відтінком, немовби замочене в морську воду, неначе листя затонулого міста. Почувався заскоченим довколишньою красою і натхненним; бо англійці, що повернулися з Індії, як їм і належало по праву (він знав таких без ліку), стовбичили тепер у Східному клубі й жовчно пасталакали про кінець світу, а він — ось тут, як ніколи, молодий і красивий, заздрить юні через літній час і ще невідь через що, ба, навіть більше, йому вчуваються у словах дівчини, у сміху покоївки якісь невловимі речі, до яких не доторкнутися рукою, бачить ту переміну в цілому пірамідальному нагромадженні, яке за його молодості здавалося непорушним. Воно налягало на них згори; воно притискало їх,