Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

Дуже дивно, але правда; багато людей це відчували. Пітер Волш, щойно більш-менш влаштований, оскільки зайняв неприглядну посаду, подобався людям, незважаючи на славу дивакуватого й трохи чванливого чоловіка, але тепер усіх дивувало інше, а саме те, що він, уже посивілий, чомусь мав уже надто вдоволений вигляд, немов відшукав у собі якісь внутрішні резерви. А це й приваблювало жінок, яким подобалася його чоловіча незвичність. Щось у ньому або навіть поза ним було незвичним. Можливо, його книжність — ніколи не зайде до вас, аби не розгорнути книжки на столі (він і тепер читав, зі своїми розв’язаними шнурівками на підлозі), а можливо, його джентльменство, яке одразу було видно навіть із того, як він вибивав люльку, як поводився з жінками. І ще така дуже мила й доволі смішна деталь: як легко перша-ліпша дівиця, без дрібки здорового глузду і без надмірних зусиль, могла обкрутити його довкола пальця. Але тільки на свій страх і ризик. Себто завдяки його згідливості, невдаваній веселості, а також його хорошому вихованню з ним приємно було мати справу, але тільки до певних меж. Іноді вона щось йому скаже, а він їй — ні, ні; бачив її наскрізь. Такого він не потерпить, ні, ні. Потім він міг про щось дуже гучно говорити, триматися за живіт і реготати з якогось жарту в чоловічому товаристві. Славився як шанувальник хорошої кухні в Індії. Так, він — чоловік. Але не той чоловік, якого мусиш поважати — Бог милував; не такий, як, наприклад, майор Сіммонс; нітрохи на нього не схожий, думала Дейзі, коли, попри двійко своїх малих дітей, частенько їх зіставляла.

Стягнув черевики. Вийняв усе з кишень. Разом зі складаним ножиком витягнув фотографію Дейзі на веранді; Дейзі вся в білому, із фокстер’єром на колінах, дуже мила, смаглява; найвдаліший її знімок. Усе вийшло в них дуже природно, значно природніше, ніж із Кларисою. Тихо. Мирно. Без прискіпувань, без зайвої метушні. Просто й гладко. І смаглява, надзвичайно гарненька дівчина кричала на веранді (дотепер чув її голос). Так, заради нього вона готова на все! — вигукувала вона (цілком нерозважливо) — готова на все! — вигукувала вона, біжучи йому назустріч, незважаючи на сторонні очі, а хай собі дивляться. Мала тільки двадцять чотири роки. А вже з двома дітьми. Ось так, ось так!

Ось в таку халепу він потрапив, і це в його віці. Серед ночі, бувало, прокинеться — і думка думку пробиває. Припустимо, він одружиться. Для нього — це навіть дуже добре, а для неї? Місіс Берджісс, розумна й не базіка, їй можна довіритися, припускала, що, поки він сидітиме в Англії, буцімто радячись із адвокатами, Дейзі ще й передумає, коли все добре обміркує. «На кону її становище, — казала Берджісс, — між вами соціальні бар’єри, на руках у неї малі діти. Одного чудового дня вона стане вдовою з минулим, животітиме по закутках у передмісті або ж навіть пуститься берега (ви знаєте, як живуть жінки, що люблять фарбуватися)». Але Пітер Волш не надавав цьому значення. Він не збирається вмирати. Хай там як, але це їй вирішувати, це їй усе зважувати, думав він, тьопаючи в шкарпетках номером, розгладжуючи сорочку, бо ж він отримав запрошення на прийом до Клариси, а може піти в мюзик-хол або залишитися в номері, дочитуючи захопливу книжку, написану його знайомим ще з Оксфорду. От, вийти б на пенсію, і тоді він матиме, чим зайнятися — писатиме книжки. Йому б іще підскочити до Оксфорду й поритися в Бодліанській бібліотеці[37]. Тож надарма бігла темноволоса надзвичайно гарненька дівчина до кінця тераси, надарма махала рукою, надарма кричала, що їй наплювати, що про неї скажуть люди. І ось цей чоловік, про якого вона не знати якої високої думки, бездоганний джентльмен, заворожливий, вишуканий (а вік його для неї не мав жодного значення), тьопає по готельному номері, що в Блумсбері, голиться, миється, і поки він бере коробку і складає бритву, продовжує ритися у Бодліанській бібліотеці, дошукується правди щодо якихось дрібниць, котрі його зацікавили. Він із будь-ким забалакуватиметься й усе частіше забуватиме про обід, не приходитиме на домовлену годину, а тоді — сцени, коли Дейзі проситиме поцілунків, і до того ж він не наважиться на вирішальний крок (попри свою щиру їй відданість) — словом, усе може бути значно ліпше, вважає місіс Берджісс, якщо вона його забуде або пам’ятатиме таким, яким він був у серпні 1922 року — постаттю, що стояла на перехресті в сутінках і поступово віддалялася, коли від’їжджала двоколка, відвозячи її, надійно стягнуту ременями на задньому сидінні, хоча і з розпростертими руками, тож вона бачила, як постать зникає та розчиняється в темряві, а вона далі кричала, що заради нього готова на все, на все, на все…

А він ніколи не знав, що думають люди. Дедалі важче було йому на чомусь одному зосередитися. Він захопився, погруз у своїх клопотах, похмурих і веселих, став залежним від жінок, став забудькуватим, а ще й додалися перепади в настрої, і щодалі (думав він, розклавши приладдя для гоління), то більше не розумів, чому б Кларисі не знайти їм житло й не підтримати Дейзі, чому б їй не познайомити дівчину зі своїм товариством. А він би тоді — він би тоді що? — часто б заходив і був десь поряд (у цю мить він саме перебирав ключі й папери), шугав би у висі й насолоджувався, сидів би наодинці, словом, був би самодостатнім, а поки що він надзвичайно залежний від інших (він защепив жилетку); це просто його погибель. Йому ж так хочеться постояти в курильних кімнатах, любив побалакати з полковниками, гольф йому подобався і бридж, а найбільше жіноче товариство, витонченість їхньої дружби, а ще їхня вірність, відважність і шляхетність у коханні — у коханні, яке, попри свої недоліки, видавалося йому (смагляве, надзвичайно гарненьке обличчя дивилося на нього зі стопки конвертів) чудовою, прекрасною квіткою, що росте на гребені людського життя, але на вирішальний крок він ніяк не наважувався, завжди хотів усе добре обдумати (щось таки зламала в ньому Клариса назавжди), до того ж він швидко втомлювався від німої відданості, прагнучи різноманітності в коханні, хоча сам, напевно, здурів би, якби Дейзі знайшла собі когось іншого, геть здурів би! Бо він ревнивий, за своєю вдачею він нестримно ревнивий. Завжди терпить страшенні муки! Але де його ножик, годинник, печатка, записник, Кларисин лист, який він нізащо вдруге не прочитає, але йому все ж таки подобалося