Данило Туптало - Житія Святих - Квітень, Данило Туптало

несподівано в церкві. І коли воїн прийшов до церкви, маючи під одягом схований меч оголений й гострий і наблизився до Папи, щоб несподівано проколоти його, зразу осліп. Господь-бо, що не кладе жезла грішних на долю праведних, не дав убивці звести катівську руку на вірного раба свого. Бачивши, як сам Господь береже служителя свого, Олімпій залишив Папу і пішов у Сицилію проти сарацинів, там і помер. А цар, якого Павло-патріярх намовляв, послав иншого намісника до Риму, воєводу Теодора, прозваного Каліопою, щоб взяти Мартина, наклавши на нього брехливі провини, наче годиться із сарацинами, намовляє їх на Греко-римське царство, повстати війною проти царя хоче, наче віру, від отців передану, неправедно береже, ще ж і Пречисту Богоматір ображає. Дійшов же намісник царевий до Риму, наклав провини ті на Папу перед усіма. Блаженний же Мартин Папа ні в одній провині винний не був, очищав себе від наклепу неправедного. «Із сарацинами, — казав, — ніколи ж ніякої не мав згоди, хіба що посилав правовірним братам милостиню, які посеред сарацинів в убогості й бідах жили. А Пречисту Богоматір якщо хтось не шанує, і не сповідує, і не поклоняється їй, той проклятий у нинішньому віці і в майбутньому нехай буде. Віру ж святу, яку святі апостоли й богоносні отці передали, не ми, — казав, — але ті, що супротивно мудрують, неправедно бережуть». Намісник же царевий, не слухаючи оправдання Папи, у всьому винного його робив, додав, врешті, і те, наче неправильно на престол зійшов. Одної ж ночі, коли ніхто не знав, воїнською силою взяли Папу, повели до пристані і, посадивши в човен, послали на море далеко, між острови, що називалися Цикладськими, де на одному з тих островів, що Наксія називається, тримали святого цілий рік, морили голодом і нестатком потрібного. Коли ж щось боголюбці, які були в тому краї, милосердячись над вигнаним Папою, приносили, то викрадала сторожа, силою в тих, що приносили, забирала й докорами їм докоряла, кажучи: «Якщо хтось із вас його любить і милосердиться над ним, той ворог батьківщині. Бо вигнанець він, єретик, противник Божий і заколотник усього Греко-римського царства. І чинили багато пакостей святому сторожі ті, насміхаючись й ображаючи безчесно. І знеміг святий міццю тілесною від щоденної нужди й нестачі і від хвороби, що охопила його, проте не знемагав великодушшям, усе, Бога ради, з вдячністю терплячи. Тоді до Візантії його повезли.

Коли досягнув корабель Візантії і до пристані, що Євфимієвою називається, поблизу Архандії, вранці пристав, приходили до святого, який дуже хворим був, різні люди-нелюди, навмисне з царських і патріярших палат на те послані, аби великим злослів'ям та образами безчестити настільки чесного Божого архиєрея. І терпів те святий з ранку до вечора. Коли заходило сонце, прийшов один нотаріус на ім'я Саголива з багатьма воїнами і, взявши святого з корабля на ноші (йти він зовсім не міг через хворобу), поклали і несли в якийсь двір, який Правдіярія називається, і там у комірчині темній і тісній замкнули, і пильно стерегли, вважаючи, щоб ніхто із града не довідався про нього, що він там. І перебував святий в тому ув'язненні дев'ятдесят три дні, ні з ким говорити не міг. Тоді несли його звідти у дім сакеларія, де зібралися сенатори. І коли на ношах внесли його до них, один зі старших сенаторів крикнув на нього, наказуючи йому встати. І хоч казали слуги, які несли, що не може встати, бо вельми хворий, однак із гнівом велів йому, аби, хоч хворий, стояв перед ними, а що не міг стояти, звелів підтримувати. Піднявся святий і став посередині, підтримуваний иншими. Стало і лжесвідків багато, навмисне на те влаштованих і наперед навчених, аби виносити на нього брехливі вищезгадані й инші різні неправедні звинувачення. І свідчили, присягаючись святим Євангелієм. І коли блаженний Мартин, розмовляти по-грецьки не вміючи, через перекладача свого оправдатися хотів, не слухали його і сказати нічого не давали, а перекладача безчесними принижували словами. Казав до них святіший Папа: «Знає Господь, яке велике добро зробите мені, коли скоро якоюсь смертю уб'єте мене». Після цього вивели святого на місце одне високе, людне, де весь народ збиратися звик, і там, оскільки стояти не міг, посадили його. Цар же з одної високої вежі дивився на нього потай. І прийшов від царя сакеларій, грізно сказав до святого: «Бачиш, тому що покинув ти Бога, і Бог тебе покинув». Те сказавши, звелів людям проклинати блаженного Марина. І взивав народ голосно: «Анатема Мартину Папі!» А ті, котрі бачили, що ні в одному злі не винний Папа, з понурими лицями і слізними очима відходили з того місця видовищ. Тоді сказав сакеларій до претороначальника: «Візьми цього і на частини розрубай, не достойний-бо він жити». І зразу спекулятори, взявши святого, скинули з нього верхній одяг, спідній ж на ньому роздерли згори донизу, і залізо важке на шию і на все тіло його наклали, і тягнули звідти через град в претор, меч же оголений несли спереду, щоб тим мечем порубати його. З людей же одні насміхалися, кривдили, ображали і кивали головами, кажучи: «Де Бог його? Де учення віри його?» Инші плакали і ридали, бачачи таке безчестя і муки, без провини роблені настільки великому святителеві Божому. А преподобний подвійне підняв страждання: і тілом — від недуги, і важких кайданів, і катівських рук, що немилостиво його тягнули, страждав; і душею — від оголення і безчесних докорів сором і сердечний біль терпів. Коли притягнули його в претор, у темницю між злодіїв і розбійників вкинули, зв'язаного тягнули долі по сходинках багатьох, на них же падаючи і вдаряючись, святий зранився усім тілом аж до сині і пролиття крови. Через яку годину перенесли його в иншу темницю, названу Діомидовою, де ж від болю і холоду великого (був-бо місяць січень) близький був до смерти. Жінка ж сторожа в'язничного, змилосердившись над святим, прийшла таємно в темницю до в'язня святого. І, взявши його звідти, обв'язала його рани, і на своїй постелі поклала, й одягнула тепло. І лежав святий до вечора безголосий, наче мертвий. Коли пізній вечір був, Григорій, старійшина царських євнухів, урядника дому свого послав з малими якимось наїдками до святого, кажучи: «Не знемагай у скорботі, уповаємо на Бога, що не помреш». Це почувши, Мартин преподобний зітхнув із серця, бо неприємним було йому те слово: бажав померти у своєму за правовір'я стражданні. І зразу зняли з нього залізні