Тесс Геррітсен - Хранителі смерті, Тесс Геррітсен

Вікна гриміли від поривів вітру, дощова вода заливала скло так, наче її жбурляли у вікно люті боги.

— Саймоне? — озвалася жінка.

Він озирнувся.

— О, Джозефіно. Ходи подивися. Матінка-природа нині влаштувала справжнє видовище.

— Можна вас запитати? Це щодо запису в цьому журналі.

— Дай гляну.

Джозефіна прокульгала через кімнату на милицях, передала йому журнал. Мружачись у напівтемряві, він пробуркотів:

— Різноманітні кістки. Фрагменти кинджала. — Тоді підвів до неї очі. — Про що ти хотіла спитати?

— Там зазначене ваше ім’я. Ви пам’ятаєте, як привезли сюди ці речі?

— Так, але я багато років їх не бачив.

— Саймоне, ви знайшли це у західній пустелі. Зазначено, що кинджал, імовірно, перський, третє століття до нашої ери.

— О, авжеж. Хочеш сама його оглянути? — Він схопив ціпок, підвівся. — Що ж, ходімо, подивимося, чи згодна ти з моєю оцінкою.

— Знаєте, де зберігаються ці експонати?

— Знаю, де вони мають бути. Якщо ніхто не переніс їх деінде.

Вона пішла за ним до старовинного ліфта. Ніколи не довіряла цій штукенції і зазвичай уникала її, але тепер, на милицях, не мала вибору, окрім як зайти в нього. Саймон зачинив чорну клітку, і Джозефіні здалося, наче це затріснулася пастка. Ліфт тривожно здригнувся й повільно, з рипінням поповз до підвалу. Коли зупинився, вона з полегшенням вийшла.

Кріспін відімкнув двері до фондів.

— Якщо я не помиляюся, — мовив він, — ці речі були доволі компактні, тож і зберігаються на задніх полицях.

Він повів її лабіринтом ящиків. Поліція Бостона завершила обшук, і підлога досі була вкрита тирсою та подекуди кульками пінопласту. Жінка пішла слідом за Кріспіном вузьким проходом до старої секції фондів, повз ящики, марковані чарівливо екзотичними назвами. Ява. Маньчжурія. Індія. Нарешті вони дійшли до вежі полиць, на яких лежали десятки коробок.

— О, добре, — мовив Кріспін, указуючи на середнього розміру коробку з номером та датою надходження. — Можна дотягнутися.

Він зняв її з полиці, поклав на найближчий ящик.

— Це трохи схоже на Різдво, чи не так? Зазирати у щось, чого вже чверть століття ніхто не бачив. Глянь, що у нас тут!

Опустивши руки в коробку, він дістав контейнер із кістками.

То були переважно уламки, але Джозефіна впізнала кілька щільних шматочків, які лишилися цілими, тоді як інші частини скелета за віки потріскалися й стерлися. Взявши один із цих шматочків, вона відчула, як шию протягнуло холодом.

— Кістки зап’ястя, — пробуркотіла. «Людські», — додала подумки.

— Я гадаю, що вони належать одній людині. Так, зринають спогади. Спека й пил. Захват опинитися в самій гущавині, коли будь-якої миті твоя лопатка може наштовхнутися на частину історії. Коли ці старі кістки ще не підводили. До того, як я якимось чином став старий — ніколи цього не очікував. Вважав себе безсмертним.

Він сумно засміявся — звук подиву від того, що десятиліття можуть проминути так швидко й залишити його у зруйнованому тілі. Тоді опустив погляд до кісток і мовив:

— Цей бідолаха, безсумнівно, теж вважав себе безсмертним. А потім дивився, як його товариші божеволіють від спраги. А потім військо навколо нього почало падати. Певен, він ніколи не уявляв, що кінець буде саме такий. Ось що плин століть робить із найславетнішими імперіями. Зводить їх до самого піску.

Джозефіна обережно поклала кісточку назад до контейнера. То лише згусток кальцію й фосфатів. Кістки відслужили своє, їхні власники померли й відкинули їх, як відкидають ціпок. Це було все, що залишилося від перського солдата, приреченого загинути в чужій пустелі.

— Він був солдатом загубленого війська, — сказала вона.

— Я в цьому майже впевнений. Один із приречених воїнів Камбіза.

Джозефіна подивилася на Кріспіна.

— Ви були там із Кімболлом Роузом.

— О, це були його розкопки, і він добре на них витратився. Бачила б ти, яку команду він зібрав! Десятки археологів. Сотні копачів. Ми мали знайти там один із Граалів археології, невловимий, як загублений Ковчег Заповіту чи могила Александра. П’ятдесят тисяч перських солдатів просто зникли в пустелі, і я хотів бути там, коли їх знайдуть.

— Але їх не знайшли.

Саймон похитав головою.

— Ми два сезони копали, а знайшли лише уламки кісток та металу. Безсумнівно, від тих, хто відстав від головного війська. Такі жалюгідні знахідки, що ані Кімболл, ані уряд Єгипту не були зацікавлені в тому, щоб їх зберегти, от вони й опинилися у нас.

— Я не знала, що ви працювали з Кімболлом Роузом. Ви ніколи не згадували, що знаєте його.

— Він хороший археолог. І надзвичайно щедра людина.

— А його син? — тихо запитала Джозефіна. — Ви добре знали Бредлі?

— О, Бредлі… — Старий повернув коробку на полицю. — Усі хочуть знати про Бредлі. Поліція. Ти. Але правда в тому, що я ледве пам’ятаю цього хлопця. Не можу повірити в те, що Кімболлів син може бути тобі загрозою. Це розслідування несправедливе до його родини. — Він розвернувся до неї, і від пильного погляду старечих очей жінці стало незатишно. — Він дбав суто про твої інтереси.

— Що ви маєте на увазі?

— Я обрав тебе з усіх претендентів на посаду. Бо він так сказав. Він опікувався тобою.

Вона позадкувала.

— Ти справді не знала? — спитав Кріспін, ідучи на неї. — Увесь цей час він був твоїм таємним другом. Просив нічого тобі не казати, але я вирішив, що час дізнатися. Завжди добре знати своїх друзів, особливо таких щедрих.

— Друзі не намагаються тебе вбити.

Джозефіна розвернулася й пошкандибала звідти, через каньйон ящиків.

— Що ти хочеш сказати? — гукнув їй у спину старий.

Вона не зупинялася, зосередившись на виході. Чула, як Кріспін іде слідом, стукає ціпком по бетону.

— Джозефіно, поліція помиляється щодо нього!

Звернувши за ріг лабіринту, жінка побачила двері, ледь прочинені. «Хіба ми їх не зачинили? Я певна, що зачиняли».

Саймонів ціпок загупав ближче.

— Тепер я шкодую, що розповів тобі, — мовив він. — Але ти маєш знати, яким щедрим до тебе був Кімболл.

«Кімболл?»

Джозефіна розвернулася.

— Звідки він узагалі про мене знає? — запитала вона.

А тоді світло у підвалі згасло.

24

Коли Джейн вийшла із «Субару» й пробігла під зливою до парадного входу до музею Кріспіна, уже була ніч. Двері були відчинені, вона штовхнула їх і увійшла, впускаючи до будівлі мокрий вітер, від якого музейні брошури спурхнули зі стійки рецепції й розлетілися по вологій підлозі.

— Що, вже час будувати ковчег? — запитав патрульний, який стояв біля стійки.

— Там страшенно мокро.

Джейн похмуро скинула мокрий плащ, повісила його на вішак.

— Ніколи не бачив, щоб улітку так лило, а я тут усе життя прожив. Чув, це все через глобальне потепління.

— Де всі? — спитала Джейн, так різко обриваючи розмову, що в патрульного витяглося обличчя. Після того що сталося сьогодні, вона не мала настрою теревенити про погоду.

Він зрозумів натяк, відповів так само коротко:

— Детектив Янґ у підвалі. Його напарник нагорі, розмовляє з куратором.

— Я почну з підвалу.

Вона вдягнула рукавички й бахіли і рушила до сходів, із кожним кроком готуючись до