Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

запитань. Яким тоном йому говорити з розвідниками? А може, вимагати від них письмові донесення?

Як йому бути з розвідниками?

А кирпатий шибайголова мчав тим часом до Панської вулиці, дивуючи своєю швидкістю безліч людей. Боявся він лише одного — аби шофер не полагодив мотор і не поїхав.

Але Тікові страхи виявилися марними. Бо, щоб мотор почав працювати, шофер, як завжди, мусив добряче погріти чуба. Машина стояла там-таки, де її побачив щасливий кандидат у черешняки, а шофер був ще лютіший, ніж раніше. Тік, ще не доходячи до нього, здалеку почув «помазок», сказаний крізь зціплені зуби. Аби не накликати на себе злості шофера, хлопець почав шукати якогось пристойного приводу для розмови. Він став так, щоб шофер його не помітив, а побачивши гайку на землі, підняв її й дуже швидко подав:

— Візьміть, будь ласка! Вона ледве не закотилася в рів.

Вражений жестом та чемним тоном хлопця, шофер і не подумав, що тут нема ніякого рову. Черешняк ризикував, але з вигодою.

— Спасибі, — відповів шофер усе ще буркотливим тоном. — Без цієї гайки згайнував би ще півгодини.

Шофер поволі заспокоювався. Він запустив двигуна й підморгнув Тікові:

— Не хочеш трохи покататися?

Пустунові навіть не снилося, що за такий короткий час йому вдасться зробити так багато. Він одразу вмостився в кабіні біля шофера й почав здалеку:

— Вам доводиться виїжджати й за місто, в села?

— Майже завжди за місто. Тому так і зносилася машина. А дороги які, помазок і прокляття! Ух! Самі тобі аварії. Одна за одною. Коли працює мотор, стріляє шина. Коли з колесами порядок — ламається клятий мотор.

— І ніхто вам ніколи не допомагає? Я навіть сьогодні бачив у Зогренах аварію машини. Але там був і дід Стріха, високий такий, довготелесий, він допомагав шоферові.

— Отой згорблений дід? — перепитав шофер.

— Угу… У нього тіло вигнуте знаком запитання.

— Стрічав і я того діда, днів два тому. І передав йому одного пакета. Чи відніс він його?

— То ваш пакетик? — почав підбирати ключика Тік.

— Ні! Мені його дав один селянин, точніше, парубок з Бозієнів, він весь час на велосипеді гасає. І попросив відвезти до міста.

— А ви знаєте того хлопця? Не скажете, як його звати?

— Ні! Я й бачив його тільки раз чи двічі, коли проїжджав через Бозієни й Могилу. Він цілий день гасає на велосипеді. А чому це тебе так цікавить?

Тік наготувався щось відповісти, коли це якийсь вибух струсонув машиною. Шофер загальмував і схопився руками за голову:

— Помазок і прокляття! Ти бачив?! Шина! Охо-хо!

Але Тік уже не слухав другого «помазка». Він вискочив з машини й стрімголов подався додому. Йому кортіло вже сьогодні добратися в Бозієни і знайти того, хто приніс послання. Хлопець на ходу переповів Марії про наслідки своїх розвідин і попросив переказати батькам, що він пішов провідати товариша в Бозієнах.

Потім покликав із собою Цомбі і вдруге за цей день рушив такою знайомою до найменших дрібниць дорогою.

7

Урсу просунув спершу руку, потім голову в пробитий каменем отвір у металевих дверях, засвітив ліхтарика й почав водити променем. Камінь провалився в якусь глибоку яму, звідти дуже тхнуло пліснявою. Яма являла собою куб, ребро якого було метрів три завдовжки. Хлопець освітив променем ліхтарика стіни, але не виявив там ні дверей, ні отвору. Він обережно висунувся назад і розповів Данові все, що побачив.

— Не може бути цей отвір просто ямою! — ніби аж злякався Дан.

— Спробуємо обстежити підлогу. Не думаю, що на нас чекає якась небезпека.

— А ти бачив підлогу? Ти впевнений?

— Якщо камінь лежить там, то там є й підлога, — відповів Урсу. — Я спущуся перший. Ти просунь голову, візьми ліхтарика, а решту залиш на мій розсуд.

Урсу обережно просунувся в отвір, спустився вниз. Відчув під ногами тверду підлогу, покриту тонесеньким шаром землі. Допоміг спуститися Данові. Вони обидва засвітили ліхтарики й почали пильно вивчати куба, всередині якого опинилися.

Це було просте за будовою, але солідне приміщення з товстими стінами. Обидва черешняки грунтовно й ретельно шукали в ньому потайний хід, який, вони були певні, неодмінно мусив бути. Урсу обстукав кайлом кожну стінку, крім відкопаної знадвору. Не залишилося необстеженої жодної п’яді стін, однак не було навіть сліду дверей.

— Не може такого бути! — затявся Дан. — Ця споруда повинна мати якесь призначення. І єдине її призначення — приховувати таємний хід. Чи ти вважаєш не так? А мене хоч ріж, не знаходжу іншого пояснення.

— Я вже й не знаю, що думати. Кожне відкриття сповнювало нас надіями й несподіванками… Ти ж знаєш — і в руїнах, і в тих підземеллях… Але не встигнеш перевести подих після важких зусиль чи крикнути «Ура!», як переконаєшся, що це відкриття — нісенітниця, воно веде в нікуди, або бачиш, що там уже побував хтось до нас.

— Не забувай про те, Урсу, що тут уже хтозна-скільки століть нікого, крім нас, не було.

— Це правда. Перед нами тут нікого не було.

— Ось бачиш? А я вважаю — ця споруда щось приховує!

— Обстежмо підлогу! Адже ми її залишили насамкінець. Дуже часто таємні ходи бувають у підлозі.

— Давай! Я ризикнув би сказати: «Хай щастить!»

Перш ніж спуститися, Урсу вкинув сюди інструменти, то тепер узяв кайло і прокреслив дві діагоналі, потім, теж кінчиком кайла, поділив підлогу на чотири рівні частини. Хлопці лопатами почали зчищати землю. Коли підлога стала зовсім чистою, вони уважно обстежили її з допомогою ліхтарів. У кутку біля задньої стіни помітили кружальце землі завбільшки з долоню. Вони одразу ж здогадалися, що там якась виямка. А може, навіть щось більше.

Дан пильно