Джеймс Паттерсон - Бікіні, Джеймс Паттерсон

— Це тебе.

Я взяв слухавку й мовив:

— Алло.

— Ну і як пройшла наша суперважлива зустріч у Нью-Йорку? — спитав мене Анрі. — Маємо контракт на книгу?

Моє серце ледь із грудей не вискочило. Щосили намагаючись не виказати свого мандражу, я відповів:

— Процес пішов. Треба проконсультуватися з багатьма людьми, бо ти запросив велику суму грошей.

— Дуже жаль таке чути, — сказав Анрі.

Загамі дав мені зелене світло, і я міг би сказати про це Анрі, але за вікнами було вже темно, і мені стало цікаво, де він зараз і як дізнався, що ми з Амандою вже вдома.

— Ми маємо зробити цю книгу, Бене, — продовжив Анрі. — якщо Загамі не зацікавився, то нам доведеться запропонувати її іншому видавцеві. Але в будь-якому випадку пам'ятай про свою дилему: зроби або помри.

— Анрі, ти мене неправильно зрозумів. Ми із Загамі домовилися. Контракт перебуває в процесі підготовки. Паперова робота, юристи… Потрібно визначитися із сумою й зробити зустрічну пропозицію. Це — велика корпорація, Анрі.

— Гаразд. Відкоркуй шампанське. Коли ми матимемо остаточну пропозицію?

Я відповів, що очікую дзвінка від Загамі через кілька днів і що після цього буде контракт. Це була правда, але моє серце охопив неспокій.

Бо то мало бути партнерство з великою білою акулою, убивчим механізмом, який ніколи не спить.

Схоже, він і зараз за нами стежив.

Стежив за нами весь час.

Розділ 73

Анрі не дав мені пункту призначення, коли розказував про мій маршрут. Просто сказав:

— Виїжджай на автостраду номер 10 і рушай на схід. Потім я скажу тобі, що робити.

У моїй валізці-дипломаті були документи — контракт від «Рейвен-Воффорд» із позначками «підписувати тут» і дозволи на публікацію. Я мав із собою також магнітофон, блокноти й портативний комп'ютер. А в застебнутій на «блискавку» кишені валізки, поруч із блоком живлення комп'ютера, лежав мій пістолет. Я покладався на Господа, що в разі потреби я встигну його вихопити.

Я сів в авто й рушив до швидкісної автостради. Ситуація була настільки химерною й дикою, що мені мимоволі захотілося розсміятися, хоча насправді нічого смішного в цьому не було.

Я мав контракт на «гарантований супербестселер», якого я прагнув і про який мріяв роками, та от у чому була заковика: цей контракт мав дуже буквальний пункт про його дострокове припинення.

Напиши або помри. Виглядало, як пункт про дострокове припинення життя.

Чи мав хоч якийсь письменник у сучасній історії контракт на написання книги, що йшов, так би мовити, «у пакеті» зі смертним вироком? Я не сумнівався, що це була єдина у своєму роді угода, яка стосувалася мене й тільки мене.

Був сонячний суботній день середини липня. Виїхавши на автостраду, я додав газу, час від часу позираючи в дзеркало заднього виду — чи немає часом за мною хвоста, але так нічого й не помітив. Зупинившись на заправці, я підкріпився бутербродом і кавою, а потім рушив далі.

Через п'ятдесят миль і годиною пізніше задзвонив мій мобільний.

— З'їжджай на один-одинадцять до Палм-Спрінгс, — скомандував Анрі.

Я намотав іще двадцять миль на спідометр, перш ніж побачив поворот на автошлях 111. Звернувши, я їхав цим шосе, аж поки воно плавно не перейшло в під'їзну дорогу Палм-Біч Драйв.

Знову озвався телефон, і знову я отримав вказівки від мого «компаньйона».

— Коли дістанешся центру міста, повертай праворуч на Таквіц-каньйон, а потім — ліворуч на Белардо. І не вимикай телефон.

Я зробив, як було сказано, відчуваючи, що під'їжджаю до місця нашої зустрічі, і тут Анрі сказав:

— Тепер ти сам бачиш, куди тобі треба — «Брістоль готель». Значить, ми зустрінемося в публічному закладі.

От і добре. Я відчув полегшення. А за мить — навіть піднесення.

Зупинивши авто біля готелю, я здав ключі швейцару на вході до цього старого люксусового будинку відпочинку, знаменитого своїми першокласними послугами.

— Рушай до ресторану, що біля басейну, — мовив Анрі мені у вухо. — Там замовлено столик на моє ім'я — Анрі Бенуа. Сподіваюся, ти вже зголоднів, Бене.

Оце вже справжня новина.

Він сказав мені своє прізвище. Не знаю — справжнє чи вигадане, але це вразило мене як своєрідний прояв довіри.

Я пройшов через вестибюль до ресторану, думаючи: «Так, цього разу зустріч має обійтися без ексцесів».

Відкоркуйте шампанське.

Розділ 74

Ресторан «Троянда пустелі» був розташований під довгим блакитним навісом біля плавального басейну. Білі кам'яні плити внутрішнього подвір'я віддзеркалювали сонячне світло, і я прикрив долонею очі, захищаючись від сліпучого сяйва. Я сказав метру, що маю обідати з Анрі Бенуа, і той відповів:

— Ви прибули першим.

Мене провели до столика з прекрасним видом на басейн, готель та стежину, яка огинала його й вела до автостоянки. Я сів спиною до стіни й поставив праворуч свій портативний комп'ютер.

До столика підійшов офіціант і спитався, що я питиму, запропонувавши мені, серед іншого, фірмовий напій — коктейль із гранатового сиропу та фруктового соку. Я замовив пляшку «Сан Пелегріно» і, коли її принесли, пропустив аж цілу склянку, а потім знову наповнив її і став чекати, коли з'явиться Анрі.

Поглянувши на годинник, я побачив, що просидів лише десять хвилин. А мені здалося, що принаймні вдвічі довше. Озирнувшись, я зателефонував Аманді і сказав, де я. А потім через телефон пошукав в Інтернеті згадки про Анрі Бенуа.

І не знайшов жодної.

Зателефонувавши до Нью-Йорка Леонарду