Адалін Черно - Стань моїм першим, Адалін Черно

— Ти чому раніше щодо Арбатова не сказав?

— Довідався за годину до зборів. Збирався сьогодні зайти.

— Зрозумів. В іншому його слідів не знайшли?

— Поки ні, але він навряд чи буде лізти в інше. Його напрям — обладнання. Більше йому нічого не треба.

Ну так… Іван намагається штовхнути мені неякісне обладнання за цінами багатьох відомих компаній. Я коли прийшов до управління, довго з батьком сперечався на його рахунок. Не розумів, чому ми забезпечуємо Арбатова, якщо можна замовити техніку набагато якіснішу, заплативши на п’ять-десять відсотків більше, а то й за ідентичною ціною.

Тоді батько не дозволив нічого змінювати, і я це прийняв. Розумів, що давалася взнаки дружба. Вони, по суті, разом компанії відкривали й на самому початку випливали шляхом підтримки один одного. Арбатов багато для компанії зробив. Давав обладнання на виплат, а часто і просто так, коли компанія наблизилася до банкрутства й ледь не закрилася. Усе це я знав, тому що долучився до роботи з шістнадцяти. Мені подобалося тоді й подобається зараз, але з Арбатовим я співпрацювати більше не хочу. Не на тих умовах, які він надає зараз.

— Щодо решти як справи? — запитую в Семена.

— Та нормально. Нічого підозрілого. Працюємо.

Із Семеном ми три роки співпрацюємо. Найняв його після того, як розпустив працівників попередньої служби. Найняв нових, тямущих. Щоправда, Семен не одразу став директором. За рік. До цього в мене працював Арсеній, але він доволі швидко відкрив свою охоронну фірму й вийшов на інший рівень. Я намагався покликати його назад, спокушав високою зарплатою, але він ніяк не погоджувався, хоч ми співпрацювали.

Я іноді звертався до нього, коли не міг розв’язати питання всередині компанії. Змінювати відділ безпеки знову не було сенсу. Вони працювали чудово, просто Арсеній найкращий. Останні кілька місяців він жив за кордоном, оскільки відкривав кілька філій своєї компанії. Розширювався настільки, наскільки міг. Впевнений, що незабаром він досягне колосального успіху, тому що працьовитіших людей я не зустрічав.

— Гаразд. Вільний.

Не встигає Семен вийти, як у кабінет вривається Богдан. Він пропускає мого безпечника й зачиняє за ним двері.

— Яким вітром? Головне, без запрошення, — ставлю питання другу.

— У мене ексклюзивний безлімітний абонемент, — шкіриться Бодя. — Навіть твоя секретарка не змогла мене зупинити.

— Тебе жодна жінка зупинити не здатна, — жартую я. — То яким вітром?

— У нас заплановано невелику тусовку за містом післязавтра. Як ти дивишся на те, щоб відірватись?

— Навряд чи.

— Не зрозумів? — насторожується Бодя. — А що так?

— Не хочу. Це злочин?

Ми з Бодею друзі зі школи. Батькові він ніколи не подобався, тому що був бабієм і базікалом. Втім, із роками нічого не змінилося. Богдан, як і раніше, бабій, і робота в нього пов’язана з виступами. Він відомий у місті ведучий свят. Гадки не маю, як ми й досі дружимо. Іноді мені хочеться заткнути вуха ватою і просто кивати на його безглузду тону балаканини.

— Так-так-так… — каже з усмішкою. — І хто вона?

Я й забув, що Бодя єдиний, хто здатен прочитати мене за мить. Я досі не можу зрозуміти, чи в нього особливість така, влучати в тему, чи він чудово знає людську психологію й застосовує знання на практиці. Але він одразу ж потрапляє в ціль.

— Відвали, — намагаюся відбутися жартами.

— Та годі! — вигукує. — Бери її. Із собою привозь, познайомимося. Однаково нікого зі сторонніх не буде, всі свої.

— Я сказав ні.

— Зануда. Сподіваюся, бабу ти собі не таку знайшов, інакше ви помрете в один день від нудьги.

— У тебе що, виступи закінчилися? — говорю різко.

— Все-все, — різко поступається Бодя. — Розписано все по днях. Ну, загалом… приїжджайте. Адреса в тебе є. Якщо надумаєте — візьми випивку.

Ну звісно… ще б він мене кликав без випивки. Я на таких тусовках є єдиним постачальником якісного алкоголю, який звільняє від сильного ранкового похмілля.

Бодя йде так само швидко, як і прийшов. Я ж кілька хвилин дивлюся на телефон, що самотньо лежить на столі. Знявши блокування, вбиваю ім’я Кіри в пошукачу й пишу їй повідомлення. Немає жодного сенсу заперечувати мою захопленість цією дівчиною. Бодя, сам того не підозрюючи, влучив у ціль, а я відразу ж згадав її. Не Ліку, з якою ми були разом досить довго, а Кіру. Зовсім дівчинку ще, тендітну, злякану, але таку рішучу та спокусливу, що встояти не було й шансу.

Вона відповідає не відразу, але погоджується. Відчувши легке хвилювання, коли телефон завібрував, я, мушу зізнатися, здивувався. Почуття для мене нові, незрозумілі. Навіть шкодую, що написав їй. Не варто було. Видалити б номер і забути. Пройти цей етап, щоб потім не шкодувати. Ми ледве знайомі, а я хвилююся, що вона відмовить. Серйозно, Багров? Коли ти, блть… дожив до такого. Тридцять п’ять років про баб не хвилювався, а тут ось… двадцятирічна дівиця змусила.

Мучитися думками не дозволяє дзвінок телефона. Батько. Я відповідаю не відразу, але все ж таки беру слухавку.