Ольга Довженко - Сюрприз Для БабІя, Ольга Довженко

24

Алексові солодко спалося того ранку, чи-то вже давно не ранку, адже сонце надокучливо світило на його щільно затулені повіки. Чоловік ганяв яскраве сяйво крізь сон, адже воно грозилося розвіяти солодкий облік Лани, що мерехтів, немов, тріпотлива свічка під час урагану.

–  Годі викаблучуватися, сучий сину! Я знаю, що ти тут! – раптом Алекса від його хмільного сну розбудив грубий, чоловічий голос, який змусив покинути віртуальний, але такий прекрасний світ та повернутися в реальний: жорстокий та суворий.

В його двері надокучливо дзвонили та гепали в міцне, металеве броньоване полотно, яке здавалося от-от злетить із завіс.

Ледве піднімаючи з подушки важку, як каменюка, ще не протверезілу голову, Алексові, усе ж вдалося перебороти сильну постіль та виповзти з ліжка. Весь цей час у двері продовжували надокучливо гепати та дзвонити, а Алекс, зі швидкістю шаленого равлика, повз до дверей, неначе отруйний змій до потенційної жертви.

Тільки-но відкривши двері, чоловік отримав удар в обличчя міцним, чоловічим кулаком. Від несподіванки він відлетів назад та розпростався по кафельній підлозі власної вітальні. Лежачи посеред кімнати в позі морської зірки, чоловік не міг навіть піднятися, аби завдати у відповідь жорсткого удару противникові. П’яна голова ще не розуміла, що відбувається, а сили ще з вечора покинули його обм’якле, оголене тіло. Алекс лежав на підлозі, намагаючись пригадати скільки пляшок віскі він учора висушив, але його старання були марними: крім її очей перед своїм обличчям він нічого не бачив.

– Приведи себе в порядок, чучало! – раптом озвався Петро Олексійович, який щойно уклав Алекса на холодну, кахельну підлогу одним махом.

Петро наблизився до Алекса, і той зрозумів, що на нього чекає ще один удар, але він був такий п’янючий, що навіть не осилився піднятися без сторонньої допомоги. Петро це зрозумів і подав руку чоловікові, який не очікував, що його помилують.

– Що це було? – спираючись на ноги, втупившись в суперника скляним поглядом, запитав Алекс.

– Пробудження! – буркнув у відповідь Петро. – «Доброго ранку» називається, чув про таке?

 – Якого біса ти до мене приперся з самого ранку? – не вгавав Алекс, відчуваючи, як всередині його нутра пробуджується злість та агресія. – Не можеш мені пробачити свою колишню? – втішно хихикнув чоловік. – Та якби вона тебе кохала, то ні на кого б більше не поглянула, навіть, на такого красеня як я! – раптом запишався собою чоловік, неначе павич, який намагався справити ще краще враження.

– Ти подивися на себе, красень! – мало не плюнувши, скривився Петро. – Я не знаю, що в тобі знаходять жінки, але мені цього не дано! Я прийшов тобі сказати, що вагітність рудої несправжня. Я хотів тобі помститися та отримати Лану, але вона кохає тебе, негідника, а я бажаю, щоб вона була щасливою. Тож, як справжній чоловік, я сам мав тобі повідомити, що помстився сповна! Тепер моє сумління чисте, а ти знаєш правду, хоча, навряд чи, щоб п’яні мізки зараз могли повноцінно шевелитися.

– Котику, куди ти втік?? – раптом за спиною Алекса з’явилося молоде створіння з розпатланим, довгим, чорним волоссям. – Ти хочеш втекти від своєї кицьки? – поправляючи на собі його сорочку, брюнетка п’яно всміхнулася та покивала Петрові рукою.

Петро остовпів споглядаючи картину появи неочікуваної німфи, яка за нормального стану, можливо, навіть була симпатична.

– Ти хто? – питально втупився на неї Алекс.

– Тая, котику, ти забув? Нічого, я теж тебе не особливо запам’ятала, але те, що ти творив у ліжку було незабутнім!

 Алекс ошелешено кліпав очима, а незнайомка ніби в себе вдома покрокувала у ванну кімнату.

«Ідилія» перервалася, коли на порозі Алексової квартири з’явилася Лана з малим Данею. Молода жінка остовпіла, побачивши перед собою п’яного в дошку Алекса, Петра, на порозі Алексової квартири, та розпатлану брюнетку в світло-блакитній сорочці, яку зовсім нещодавно одягала вона сама.

– Т-а-а-ату! – зойкнув Даня, розуміючи, що на нього тут не чекали. – Що це за тьотя? І чому вона в твоїй сорочці?

Лану ніби облили відром окропу. Вона розгублено кліпала очима і не знала, що сказати, та й що було говорити в цій безглуздій ситуації? Жінка вже, здавалося, все для себе вирішила, але ця подія стала для неї ключовою та остаточною.

– Синку, я не чекав на тебе! – розгублено пробурмотів ще нетверезий Алекс, перед очима якого все танцювало.

– Це помітно! – невдоволено буркнула Лана, зиркнувши спершу на сина, а потім на Алекса.

– Ми їдемо додому, – почав Даня, – і я вмовив маму заїхати до тебе попрощатися. – малий розчаровано дивився на омріяного батька, і на його очах бриніли сльози – це були сльози відчаю, втрачених надій та марних сподівань.

– Ми, мабуть, невчасно, синку! – сказала молода мама, просвірлюючи Алекса поглядом, адже звернення було адресоване зовсім не дитині. – Тата потрібно заздалегідь попереджати про візити, адже в нього розписана кожна секунда. Приїжджаючи до нього без попередження, ми можемо просто не вкластися у його щільний графік.

Петро вирішивши, що тут зайвий, мовчки покинув «сім`ю», яка неочікувано утворилася  на суперниковому порозі.

– Синку! – простягнув Алекс руки до хлопчика, але той відвернувся та рушив геть.

– Пробач, але я не знаю як все це сталося! – кивнувши головою у бік ванни, в якій милася розпатлана брюнетка, Алекс намагався знайти виправдання в очах Лани, але в них він наткнувся на крижаний холод та осуд тієї, кого кохав, але міг так легко втратити.

– То ось як ти переживаєш появу вагітної коханки? – прошипівши крізь зуби, Лана відвернула голову вбік.

– Це все неправда, то все той ідіот підлаштував, щоб мені насолити! – вигукнув Алекс, знову шукаючи собі виправдання.

– І він змусив тебе розв’язувати проблеми в обіймах чергової коханки?! – розчаровано задала Лана риторичне питання, скоріш, стінам, а не собі, і тим паче: не йому. – А знаєш, все-таки добре, що Даня захотів з тобою попрощатися. Це потрібно було нам обом – йому для того, щоб переконатися, що його батько не такий вже й ідеальний, а мені – щоб зрозуміти, що люди не міняються, принаймні, ті, які цього не хочуть. Ти незмінний, Алексе, ти завжди будеш шукати втіхи в чужих руках, на жаль…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍