Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

Більш концептуальною роботою видається відомий офорт «Дари в Чигирині 1649 року» (1844). На передньому плані бачимо трьох послів: турецького, польського і російського, які чекають на прийом до Хмельницького. Згідно з «Історією русів», з турецького боку посланцем був чауш Осман-ага — він дивиться нам прямо в очі, від царя московського — боярин Бутурлін, що втупився в підлогу, а від Речі Посполитої — князь Любомирський, погляд якого звернений убік. У «Історії русів» описано й подарунки посланців для гетьмана й козацького війська. Тому Шевченко на передньому плані зобразив турецькі дари: булаву, інкрустовану каміннями й перлами, булатну шаблю, що лежать поверх жупана з горностаєвими облямівками. Є там мішок і пакунки, в яких складено хутра й косяки різної парчі від росіян та килим від польського короля.

На другому плані бачимо козацьку раду. Схоже, одна з осіб у глибині, на яку падає світло, — сам гетьман, а людина праворуч, що розводить руками, то Богун, який був противником єднання з московським царем. Про це йдеться у підписі до офорту: «Одначе рада (оприче славного лицаря Богуна) присудила єднать Царя Московського».

Цей підпис свідчить: Шевченкові імпонувало негативне ставлення Богуна до союзу України з Московією. Варто враховувати, що офорт був написаний у період «трьох літ», коли Кобзар у своїх поетичних творах якраз демонстрував таке ставлення. «Завдяки трьом фігурам послів, що є своєрідними метафорами, — пише Роксана Харчук, — малюнок виглядає лаконічно й свідчить про три можливості для України. Цифра «три» тут має й казковий підтекст. Три посли, як три дороги, які лежать перед казковим персонажем. Кожна з них погана, але третя — найгірша. Однак герой, за законом жанру, обирає саме її»[260]

Ранні Шевченкові твори дають підстави говорити, що в письменника було позитивне ставлення до Хмельницького. Для нього він був одним із козацьких героїв, які заслуговують на добру пам’ять.

Це бачимо у відомій поемі «Гайдамаки» (1841–1843), де є такі слова:

«Згадайте праведних гетьманів: Де їх могили? Де лежить Останок славного Богдана?»[261]

Далі йде перелік інших «праведних гетьманів», до яких Кобзар відносить Остряницю, Наливайка й Богуна. Після них знову згадується Хмельницький, його перемоги (правда, це робиться в елегійному дусі):

«Нема Богдана червонить І Жовті води, й Рось зелену»[262].

Позитивно згадується Хмельницький у російськомовній п’єсі Шевченка «Нікіта Гайдай» (1841). Там цей козацький гетьман іменується благородним[263]. Згаданий Хмельницький і в україномовній п’єсі «Назар Стодоля» (1843). Щоправда, цю згадку можна назвати нейтральною з певними елементами негативізму. Кохана Назара Стодолі, Галя, говорить про якусь прокляту корчму, де «Богдан зустрічав сина свого Тимофія, як козаки везли його з Молдавії, вкритого червоною китайкою»[264].

Вказані вище твори писалися до періоду «трьох літ», коли відбулося переосмислення Шевченком «козацької слави». У той час для нього, як і для автора «Історії русів», Бантиша-Каменського чи Маркевича, Хмельницький був позитивним героєм, чи не найславнішим серед козацьких гетьманів.

Одним з перших творів, де бачимо різку переоцінку Шевченком ролі Хмельницького в історії України, стала поезія «Розрита могила» (1843). У ній гетьман постає таким, що нашкодив Україні. Вона, ніби звертаючись до нього, каже:

...«Ой Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну, Що, колишучи, співала Про свою недолю, Що, співаючи, ридала, Виглядала волю. Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала...»[265]

Містично-романтичний образ розритої могили стає важливим символом у Шевченковій поезії періоду «трьох літ». Якщо раніше поет елегійно протиставляв колишню «козацьку славу» марудному сьогоденню, то тепер ця «слава» опиняється в розкопаних могилах, в яких царські чиновники шукають не лише історичні артефакти, а й скарби. Сам Шевченко, співпрацюючи із Київською археографічною комісією, брав участь у таких розкопках.

Розрита могила — не лише блюзнірство, наруга над мертвими. Це й щось містично-злісне, недобре. Водночас образ розритої могили тісно пов’язувався Шевченком із образом Хмельницького. Адже не було відомо, де похований цей козацький гетьман. Його поховання шукали, розкопуючи поховання.

Образ розритої могили найповніше розкривається в поемі-містерії «Великий льох» (1845) — у одному з найкращих поетичних творів Шевченка. Це була поема про Хмельницького, точніше — у ній інтерпретувалася пам’ять про цього гетьмана, давалася оцінки наслідків його діянь.

У творі йдеться про три душі, які вселилися в птахів і яких не пускають до раю. Кожна з них вчинила «історичний гріх», за який карається. Перша — за те, що перейшла з повними відрами води дорогу Богдану Хмельницькому та його старшині, коли ті їхали присягати на вірність московському цареві до Переяслава:

«Дивлюсь — гетьман з старшиною. Я води набрала Та вповні шлях і перейшла; А того й не знала, Що він їхав в Переяслов Москві присягати!.. І вже ледви я, наледви Донесла до хати Оту воду... Чом я з нею Відер не побила! Батька, матір, себе, брата, Собак отруїла