Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

Григорій чекав його на заїзді. На ранок вони виїхали і коло одинадцятої години проїздили вже Вільховий Ріг.

Після того, як його було поранено в бою під Глибокою Григорій провалявся в похідному шпиталі у Міллерові тиждень; трохи підгоївши ногу вирішив поїхати до дому. Коня привели йому станичні козаки. їхав Григорій із змішаним почуттям невдоволення і радости: невдоволення тому, що залишав він свою частину саме у розпалі боротьби за владу на Доні, а радість відчував на саму думку, що побачить сем'ю, хутір; сам від себе— таїв бажання побачити Оксану, але були і про неї думки.

З батьком вони зустрілися якось холоднувато. Пантелей Прокопович (нашептав йому у вуха Петро) похмуро придивлявся до Григорія, — в його коротких на осклизь поглядах, густіло невдоволення, вижидальна тривога. На станції вве-чорі він довго розпитував Григорія про події, що полихали в краї; відповіді синові, видно, його не задовольняли. Він жував посивілу бороду, дивився на свої підіниті шкірою повстяники, чмикав носом. У суперечку зайшов неохоче, але розпалився, боронячи Каледіна, під гарячу-руч додавньому лрицикнув на Григорія і навіть кульгавою ногою затупотів:

— Ти мені не тороч! Був у нас восени Каледін на хуторі! Збір був на майдані, він на стіл виліз, гомонів з стариками і провістив, мов за біблією, що прийдуть мужики, війна буде, і .коли будемо ми туди-сюди хитатися,— заберуть усе і почнуть заселяти край. Він ще тоді знав, що буде війна. Що ж ви, сучі сини, думаєте? Чи він менше вашого знає? Учений такий генерал, армію водив і менш за тебе знає? У Кам'ян-ській засіли отакі, як ти, пустобрехи, неосвічені і баламутять нарід. Подтелков твій — з яких? Вахмістр?.. Ого! Однакових зі мною чинів. Оце так!.. Дожи-ли..., Далі нікуди.

Григорій неохоче сперечався з ним. Знав, ще не бачачи —батька, яким він духом дихає. А тут нове втеребилося: не міг ні простити, ні забути Григорій загибіль Чернєцова і без-судний розстріл полонених офіцерів.

Коні в дишльовій запряжці легко несли сани-глабці. Ззаду, прив'язаний чумбуром, клусував засідланий Григорія кінь. Знайомі з дитинства, розгорталися в дорозі слободи і хутори: Кашари, Попівка, Кам'янка, Нижнє-Яблунівський, Грачов, Ясинівка. Всю дорогу аж до хутора Григорій якось безладно думав про недавнє, намагався хоча б віхами намітити майбутнє, але думка доходила до відпочинку вдома і далі — край. "Приїду відпочину трохи, вигою ранку, а там... — думав він, і в думках махав рукою: — ...Там видно буде. Сама справа покаже..."

Знемагала і його втома, нажита на війні. Хотілося відвернутися від усього, ненавистю заклекотілого, ворожого і незрозумілого світу. Там, позаду все було плутане, суперечливе. Важко було намацувати правдиву стежку; мов на грузькій гаті, хитався під ногами ґрунт, стежка дробилася, і не було певности, чи тією, якою треба, йде. Тягло до більшовиків— ішов, інших вів за собою, а потім починав роздумувати, холодів серцем. "Невже має рацію Ізварин? До кого ж притулитися, в кого повною жменею зачерпнути певности?" Про це невиразно думав Григорій, привалившись до задка глабців. Але, коли уявляв, як буде на весну готувати борони, гарби, плести з верболозу ясла, а коли роздягнеться і просохне земля, виїде на степ, держачись зголоднілими за роботою руками за чепіги, піде за плугом, відчуваючи його живий рух і поштовхи; уявляв, як вдихатиме солодкий дух молодої трави і піднятого лемешами чорнозему, що ще не втратив прісного аромату снігової вогкости,—тепліло на душі. Хотілося порати худобу, кидати сіно, дихати зів'ялим запахом доннику, перію, пряним душком гною. Спокою і тиші кортіло, — тим то й беріг соромляжу радість у суворих очах Григорій, дивлячись навколо: на коні, на круту, обтягнуту кожухом, батькову спину. Все нагадувало йому напівзабуте колишнє життя: і запах кожуха, і домашній вигляд нечищених коней, і якийсь там півень у слободі, що горлав з погребиці. Солодке і густе, мов хміль, здавалося йому в. в цей час життя, тут, у глушині.

Другого дня надвечір під'їхали до хутора. Григорій з горба кинув погляд на Дін: он Бабські Яндоли, облямовані соболячим хутром очерету, он суха тополя, а переїзд через Дін уже не тут, де був раніше. Хутір, знайомі квадрати кварталів, церква, майдан. Кров кинулася Григорієві до голови, коли напав очима на свій курінь. Спогади топили його. З двору піднятий колодязний журавель наче кликав, витягнувши вгору сіру вербову руку.

— Не їсть очі? — посміхнувся Пантелей Прокопович огля-даючися, і Григорій, не лукавлячи і не кривлячи душею, признався:

— їсть... Та ще й як!..

— Що то — батьківщина! — задоволено зідхнув Пантелей Прокопович.

Він правив на середину хутора. Коні жваво бігли з гори, сани йшли під розгін, виляючи, з боку на бік. Григорій угадав батьків намисел, а все ж спитав:

— Ти чого ж правиш в хутір? Держи до свого завулка

Пантелей Прокопович, повертаючися й осміхаючися в

укриту інеєм бороду, мигнув:

— Синів на війну виряджав рядовими козаками, а вислужилися на офіцерів. Що ж, хіба мені не гордо прокатати сина хутором? Хай дивляться й заздрять. А в мене, голубе, серце маслом обливається.

На головній вулиці він стримано погукнув на коні, звішуючись набік, помахав китчатим батогом і коні, чуючи близький дім (немов би й не ліг позаду шлях на 140 верст), побігли жваво, прудко. Зустрічні козаки вклонялися, з дворів і з вікон хуторів, з-під долонь дивилися баби; через вулицю, скочучщ мов те перекоти-поле котилися кури. Все йшло гладко, як по-пиСаному. Проїхали майдан. Кінь Григорія покосив оком на чийогось прив'язаного до Мохівського. паркана коня, заіржав і високо поніс голову. Завиднівся кінець хутора, дах Астахівського куреня... Аж тут, на першому перехресті, спіткала халепа: порося, бігши через вулицю, забарилося, потрапило під копита коней, хрюкнуло і відкотилося розчавлене, кувікаючи, намагаючись підняти пе-1 реламаний хребет.

.— Ах, чорти тебе піднесли!.. — вилаявся Пантелей Прокопович, встигши шмагнути батогом розчавлене порося.

На біду належало воно Ганьці, удові Панаса Озерова, бабі злій і надто язикатій. Вона не загаялася вискочити на двір; напинаючи хустку, посипала такою добірною лайкою, що Пантелей Прокопович навіть коні придержав, повернувся назад.

— Замовчи, дурна! Чого репетуєш? Заплатимо за твого шолудивого!..

— Нечистий дух!.. Чортяка!.. Сам ти шолудивий, пес кульгавий!.. Ось до отамана тебе за£_аз!..—горлала вона, махаючи руками. — Я тебе, вузду твою мать, навчу, як сирітську тварину давити!..

Заїло Пантелея Прокоповича, крехнув багровіючи:

— Халява!

— Турка проклятий!.. — жвавенько обізвалася Озерова.

— Сука, сто чортів твоїй матері! — підняв баска Пантелей Прокопович. Та Ганька Озерова за словом до батька зроду не бігала.

— Чужбинник! Блядун старий! Ворюга!.. Борону чужу вкрав!.. По дсалмерках бігаєш! — задріботіла вона сорочою скоромовкою.

— Ось я тебе батогом, псяюхо!.. Заткни позіхало!

Але ж тут Ганька такого загнула, що навіть Пантелей Прокопович, чоловік підтоптаний і поназдивлений, зарожевів від збентеження і зразу від поту змок.

— Поганяй!.. Чого зв'язався? — сердито сказав Григорій" бачачи, що потроху на вулицю виходить нарід і з увагою прислухається до випадкового обміну думок між старим Ме-леховим— і чесною вдовою Озеровою.

— Ну, і язик... З віжки завдовшки!—журливо плюнув

Пантелей Прокопович і так погнав коні, немов хотів роздавити саму Ганьку. ,

Вже проїхавши квартал, він не без остраху оглянувся:

— Плюється і костенить, почім здря!.. Ач вража... Щоб ти репнула впоперек! чортяка гладка! — з жадобою промовив він.—Тебе б треба разом з твоїм поросям стоптати. Попади отакій хлюстанці на язик, самі масли залишаться.

Мимо майнули блакитні віконниці куреня. Петро без шапки, в розперезаній гімнастівці відчиняв ворота. З ґанку майнула біленька хустка і, усміхнене, з блискотливими чорними очима обличчя Докійчине.

Цілуючи брата, Петро мельки зазирнув йому у вічі:

— Здоровий?

— Рану дістав.

— Де?

— Під Глибокою.

— Треба було там тинятися! Давно б ішов додому.

Він тепло і дружньо потряс Григорія, з рук у руки передав Докійці. Обіймаючи круті визрілі сестрині плечі, Григорій поцілував її в губи й очі, сказав, відступаючи, дивую-чися:

— Та ти, Докійко, чорт тебе знає!.. Ще яка дівка вийшла, а я то думав — поганенька буде нікудишненька.

— Ну, ти вже, братіку!.. — Докійка ухилилася від щипки і, сяючи таким же, як у Григорія, білозубим вискалом усмішки, відійшла.

Іллівна несла на руках дітей; її бігцем випередила Наталка. Розквітла і погарнішала вона на диво. Гладко зачісане чорне блискуче волосся, зібране ззаду у важкий вузол, відтіняло її радісно зарум'яніле обличчя. Вона пригорнулася губами його щок, вусів і, видираючи з рук Іллівни сина, простягла його Григорієві.

— Син ось який! Подивися! — дзвеніла з гордовливою радістю.

. — Дай мені мого сина поглядати!—схвильовано відсторонювала її Іллівна.

Вона нахилила голову Григорія, поцілувалаі його в чоло, і, скоренько гладячи цупкою рукою його обличчя, заплакала від хвилювання й радости:

— А дочка, Грицю!.. Ну, візьми ж!

Наталка посадовила на другу руку Григорія закутану в хустку дівчинку, і він, розгубивишсь, не знав, на кого йому дивитися: чи то на Наталку, чи то на матір, чи то на діти. Насуплений, похмуроокий синок вилитий був у Мелехівську породу: такий же видовжений розріз чорних, трохи суворих очей, розмашистий. рисунок брів, сині опуклі білки і смаглява шкіра. Він совав у рота брудний кулачок, збочив-шись, неприступно і вперто дивився на батька. У дочки Григорій бачив тільки малесенькі, уважні і такі ж чорні оченята, обличчя її закривала хустка.

Держачи їх обох на руках, він ступив був до ґанку, але ж біль пронизав ногу.

— Візьми но їх, Наталю...—Григорій винувато, в один бік рота посміхнувся. — А то я на приступки не вилізу...

Серед кухні, пОправляючи волосся, стояла Дарка. Посмі-хаючися, вона розв'язно підійшла до Григорія, заплющила сміхотливі очі, притуляючись вогкими губами до його губів.

— Тютюном тхне!-—смішливо пограла півколами підведених мов намальованих тушшю, брів.

—: Ну, дай ще раз гляну на тебе! Ах, ти, дитинко моя, синку!

Григорій посміхався, лоскотливе хвилювання поривало його за серце, коли він горнувся до матернього плеча.

У дворі Пантелей Прокопович розпрягав коні, кульгав круг саней, жевріючи червоним паском і верхом капелюха.