Марк Твен - Принц і злидар, Марк Твен

Коли Том прибув до Тауера, стіни стародавньої фортеці неначе раптом тріснули в тисячі місцях, і з кожної розколини вирвався червоний вогняний язик і білий клуб диму. Розлігся оглушливий вибух, в якому потонули радісні крихи юрби; земля двигтіла. Раз у раз шугали снопи полум՚я, клубився дим і гриміли постріли, і все це відбувалося так швидко, що старий Тауер вмить затягся чорною заслоною. Тільки шпиль Білої башти, прикрашений прапорами, височів над морем диму, як гірська вершина над пасмом хмар.

Том Кенті, одягнений у розкішні шати, сів на чудового бойового скакуна в багатій попоні, що спадала аж до самої землі, його «дядько», лорд-протектор, герцог Сомерсетський, теж верхи на коні, рушив слідом за ним. Обабіч вишикувалась королівська гвардія в блискучих панцирах. За протектором потяглася нескінченна низка пишних вельмож із своїми васалами. За ними йшов лорд-мер і альдермани15 в малинових бархатних мантіях, з золотими ланцюжками на грудях; далі депутації всіх лондонських гільдій, багато вбрані, з барвистими знаменами різних корпорацій. Похід замикала старовинна почесна артилерійська рота, яка існувала вже більше як три століття і була єдиною військовою частиною в Англії, шо користувалася правом (це право існує й тепер) не підлягати розпорядженням парламенту. Ця блискуча процесія величаво прокладала собі шлях серед незчисленних юрм народу. От що розповідає про це літописець:

«При в՚їзді в місто народ зустрів короля привітальними криками, молитвами, ласкавими словами і всіма знаками щирої любові. А король, звернувши до юрби своє ясне обличчя і милостиво розмовляючи з усіма, хто був близько до його світлості, виявив не меншу приязнь до народу. На вигуки «Хай живе його величність!» він відповідав: «Хай живе мій народ!» і «Дякую від щирого серця!» Народ був у захваті від ласкавих слів свого короля».

На розі Фенчерч-Стріт, на високому помості, стояла гарненька дитина в чудовому вбранні і при наближені короля привітала його такими віршами:

Привіт тобі, королю! - виспівують серця.

Привіт тобі! - уста всі промовляють.

Нехай живе король! Хай править без кінця!

Хай дням його ясним не буде краю!

Юрба у захваті одностайно підхопила слова дитини. Том Кенті глянув на бурхливе море сяючих облич, і серце в нього радісно забилося.

Раптом він побачив віддалік двох колишніх своїх товаришів, обірванців з Тельбухового провулка. Один з них був лордом-адміралом при його потішному дворі, а другий першим лордом королівської опочивальні. Томові аж захопило дух від гордості. От якби вони його впізнали! Яке б то було несказанне щастя, якби вони впізнали його зараз, якби побачили, що нікчемний, засміяний король брудних завулків став справжнім королем, що коло нього упадають герцоги і принци, що до ніг його схиляється вся Англія! Але він мусив зректися самого себе і стримати палке бажання, бо така радість коштувала б йому надто дорого. Том одвернувся, а замурзані хлопчаки весело горлали йому вслід, не маючи й гадки, кого вони так щиро вітають.

Народ раз у раз кричав: «Милості! Милості!», і Том кидав у юрбу цілі жмені новеньких блискучих монет.

Літописець розповідає: «В кінці Грейсчерч-Стріт місто спорудило грандіозну арку, під якою з одного боку вулиці на другий простягнувся поміст. На помості були виставлені зображення найближчих предків короля. Там сиділа Елізабет Йоркська посеред величезної білої троянди, що кучеряво обгортала її своїми пелюстками: поруч неї в червоній троянді сидів Генріх VII; руки вінценосного подружжя були з՚єднані, і на них красувалися виставлені напоказ шлюбні обручки. Від цих троянд тяглося стебло до другого помосту, де вже в червоно-білій троянді сидів Генріх VIII, а коло нього Джен Сеймур - мати нового короля. Від цієї пари знов ішов паросток до третього помосту, де було зображення самого Едуарда VI на троні, у всій його королівській величі. Усі помости були заквітчані гірляндами з червоних та білих троянд».

Ця надзвичайно гарна портретна галерея викликала таке бурхливе захоплення в народі, що його крики заглушили тоненький голосок дитини, яка мала пояснювати в хвальних віршах зміст цього видовища. Але Том Кенті не жалів, бо вірнопідданський рев юрби був йому миліший за найкращі вірші. Коли Том повернув до юрби своє юне щасливе обличчя, народ помітив дивну схожість його з зображенням, і знов знялася буря хвальби та оплесків.

Урочиста процесія посувалася вперед, переходячи з-під одної тріумфальної арки до другої, мимо незчисленної низки символічних картин, що прославляли чесноти, таланти й заслуги юного короля. По всьому Чіпсайду, з кожного вікна звисали прапори й знамена, розкішні килими, дорогі тканини, бархат і парча - всі скарби, що звичайно лежать сховані по скринях. Так само багато були прикрашені й інші вулиці, а деякі навіть пишніше.

«І всі ці дива, всі ці розкоші виставлені ради мене, ради мене!» бурмотів Том Кенті.

Щоки мнимого короля пашіли від хвилювання, очі іскрилися, він упивався своїм щастям. І несподівано, саме в ту хвилину, як він підняв руку, щоб кинути народові жменю монет, він угледів серед юрби бліде, здивоване обличчя, що пильно дивилося на нього широко розкритими очима, йому аж світ запаморочився - то була його мати! - і мимовільним, звичним змалку порухом руки (долонею наверх) він затулив обличчя. За якусь мить жінка пробилася крізь натовп, повз вартових вперед і опинилась коло нього. Вона обхопила його ногу, вкрила її поцілунками і, примовляючи: «Сину мій, любий мій!» підняла до нього осяяне любов՚ю й радістю обличчя. У ту ж секунду один з королівських охоронників з прокльоном відтяг її геть і дужою рукою відкинув назад у натовп. Слова: «Я не знаю тебе, жінко» вже зірвалися з уст Тома, але, побачивши, як грубо й жорстоко обійшлися з його матір՚ю, він аж скривився з болю. Коли ж вона обернулася, щоб востаннє глянути на свого сина, поки юрба не сховала його від її очей, у неї був такий засмучений, такий нещасний вигляд, що Томові враз стало соромно за себе. І цей сором спопелив його гордість, висушив усю радість краденої могутності, його велич здалась йому нікчемною; вона спала з нього, мов зотліле лахміття.

А процесія йшла і йшла. Оздоблення вулиць ставало дедалі багатше, і все гучніше лунали народні вітання. Але Томові Кенті до всього було байдуже. Він нічого не чув і нічого не бачив. Королівська влада втратила для нього всю принаду, в навколишній пишноті йому вчувався докір. Його гризло сумління. «Хоч би