Фіцджеральд Френсіс Скотт - Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт

Тоненькі павутинки мелодій, що єднали втрачені дні з майбутніми надіями, снувалися в темряві швейцарського вечора. Паузи заповнював спів цвіркуна. Потім Ніколь зупинила патефон і сама заспівала:

Кинь срібний долар

Додолу,

Накреслить долар

Срібне коло...

Здавалося, вона зовсім не дихає, тільки ледь розтулені уста вимовляють слова пісні.

Дік рвучко підвівся.

- Що з вами? Не подобається пісенька?

- Ні, чому ж, подобається.

- А цієї мене навчила наша куховарка ще вдома:

Якби ж то мені розум,

Якби мені знаття,

Зв’язала б з ним, з’єднала б з ним

Навік своє життя.

Подобається?

Вона всміхнулася, вкладаючи якнайбільше в цю йому, і тільки йому призначену усмішку. Вона всю себе обіцяла йому за таку дрібничку, за іскорку розуміння, за якусь ознаку того, що і в ньому щось озвалося. Вербове віття, густа темрява крапля по краплі віддавали їй свої солодкі, млосні соки.

Вона теж підвелася і, спіткнувшись об патефон, на мить припала до Діка, чолом до його плеча.

- В мене є ще одна платівка. Ви чули «До побачення, Летті»? Напевно, чули.

- Повірте, я справді не чув жодної з цих речей.

І не знав ніколи, міг би він додати; не знав, не нюхав, не пробував на смак; нічого такого не було в житті - лише гарячі дівочі щоки в гарячій темряві відлюдних закутків. У Нью-Хейвені 1914 року дівчина дарувала хлопцеві поцілунок, упираючись йому в груди кулачками, щоб зразу ж, видихнувши «досить!», відштовхнути його від себе. І ось тепер, ледь урятувавшись, ця жертва катастрофи пропонує йому цілий незвіданий світ...

Коли вони зустрілися знову, був уже травень. Сніданок у Цюріху був уроком обачності. Логіка підказувала, що в обраному ним житті немає місця для Ніколь; проте коли якийсь чоловік за сусіднім столиком утупився в неї палючим поглядом, що насторожував, як не позначений у лоції маяк, Дік обернувся до нього з такою одвертою, хоча і ввічливою погрозою, що той не витримав і опустив очі.

- Один з отих любителів ловити витрішки,- недбало пояснив він Ніколь.- Це він до вашої сукні придивлявся. Навіщо вам так багато суконь?

- Сестра каже, ми дуже багаті,- ніяково пояснила вона.- Відколи наша бабуся померла.

- Ну гаразд, тоді я вам вибачаю.

Різниця в роках між ними дозволяла йому тішитися дівочим марнославством Ніколь, тим, як вона, виходячи, оглянула себе у великому дзеркалі у вестибюлі ресторану, не боячися правди, яку говорить непідкупна амальгама. Дікові радісно було дивитись, як вона бере дедалі більше октав на клавіатурі життя, звикаючи усвідомлювати свою красу та багатство. Він щиро намагався звільнити її від думки, що це, власне, він полагодив її, склеївши заново уламки; йому хотілося, щоб життєрадісність і впевненість розквітали в ній без його допомоги. Та це було важко, бо Ніколь відразу складала усе йому до ніг, немов жертовні дари амброзії та мирти.

На початку літа Дік уже розгорнув бурхливу діяльність у Цюріху. Він упорядкував свої статті, додав до них матеріали, зібрані за час військової служби, і тепер завершував свою «Психологію для психіатрів». Навіть знайшов видавця, що начебто погодився надрукувати її; крім того, Дік підшукав бідного студента, який мав пригладити його німецьку мову. Франц вважав, що Дік надто квапиться, але той посилався на скромність обраної теми.

- Я знаю цей матеріал так, як потім уже не знатиму ніколи,- наполягав Дік.- Як на мене, він уже давно так і проситься в підручник - просто досі ніхто не звертав уваги на його практичну цінність. Наш фах, на жаль, чомусь приваблює до себе людей трохи надломлених, коли не фізично, то морально. І вони компенсують власні вади, обмежуючись випадками чисто клінічними, «практичними»,- це дозволяє їм перемагати без боротьби. Вас це не стосується, Франце, вам цей фах на роду написаний. І слава богу, що вас не збивали з пуття якісь інші «нахили»,- я, наприклад, став психіатром тільки тому, що одна дівчина в коледжі святої Гільди в Оксфорді відвідувала лекції з психіатрії. А тепер - даруйте за банальну фразу - я не хочу, щоб ідеї, які я маю, потонули в двох-трьох дюжинах пива.

- Воля ваша,- відповів Франц.- Ви американець. Ви можете робити це, не боячись за свою професійну репутацію. Але я особисто ворог усіляких популяризацій. Ще, бува, ви почнете писати брошурки під назвою «Роздуми для невтаємничених», розжовуючи все так, що читачеві просто не треба буде думати! Якби мій батько був живий, Діку, він подивився б на вас отак і пирхнув. Він узяв би цю серветку, згорнув її отак, а це кільце взяв би отак,- Франц підняв темне дерев’яне кільце для серветки, прикрашене різьбленою головою вепра,- і сказав би: «В мене таке враження...»,- потім він би глянув на вас, подумав: «Ет, шкода слів»,- і пирхнув би ще раз. І на тому, власне, й скінчився б обід.

- Сьогодні я сам,- задерикувато сказав Дік,- але завтра, може, з’являться й інші. А тоді вже надійде моя черга згортати серветку, як ваш батько, і пирхати.

Франц помовчав трохи, потім спитав:

- Як почуває себе наша пацієнтка?

- Не знаю.

- Вже час би знати.

- Вона мені подобається. Вона дуже приваблива. Але що я, по-вашому, мушу робити далі? Водити її в гори по едельвейси?

- Я вважав, що при вашій схильності до наукових трактатів у вас виникне якась ідея.

- ...Присвятити їй своє життя?

Франц гукнув у кухню, до дружини:

- Du lieber Gott! Bitte, bringe Dick noch ein Glass Bier. 30

- Мені краще більше не пити перед розмовою з Домлером.

- Ми вважаємо, що передусім слід опрацювати програму. Минув місяць, дівчина явно закохалась у вас. За звичайних обставин це нас не обходило б, але тут, у клініці, ми не можемо дивитися на це крізь пальці.

- Я зроблю так, як скаже доктор Домлер,- пообіцяв Дік.

Але він не дуже вірив, що Домлер зуміє з’ясувати становище, яке йому самому ще було зовсім не ясне. Без будь-яких його свідомих зусиль вийшло так, що