Леонід Григорович Кононович - Феміністка, Леонід Григорович Кононович

притьмом туди! Поки що все. — Я сховав телефон і прикро глянув на Кассонга. — Догралися ж ви, хлопці!

— Що там скоїлося? — не втерпів Барабаш.

— Вони й справді її захопили! — сказав я Кассонгові. — Але на хвості в них зараз висить вся міліція. Ви пристаєте на нашу пропозицію?

Він м'яко посміхнувся.

— Виходу все одно немає, правда ж?

— Його справді-таки немає — ні у вас, ані навіть у мене! — заклопотано сказав я. — Може заваритися така хріновина з цим викраденням… Одне слово, збирайтеся — й за мною!

VIII

Барабаш хвацько притис педаль газу, й авто, завищавши протекторами, прикро взяло з місця. Сонце підбилося ген-ген, і калюжі бризкали з-під коліс, з ніг до голови обляпуючи перехожих. Не збавляючи ходу, авто вискочило на міст, і сього ж менту знову задзеленчав телефон.

— Де тебе хрін там носить, бугаїно! — заревів у трубці Урилов. — Ти чув, що твої лесбіянки накоїли?

— Ви тримаєте їх під контролем?

— Муха не пролетить! — радісно загорлав Урилов. — Ми запровадили план «Перехват», перекрили всі вулиці… хріна вони від нас втечуть, ці піддираски! Я їх особисто зґвалтую, нехай-но вони тільки попадуть мені до рук! Я їм покажу, як лесбіянством займатися й чоловіків ненавидіти! Я їх догола роздягну і…

— Скільки їх?

— Одинадцять душ. Усі з калашами й снайперськими гвинтівками. Послухай, вони там цілу купу феміністок перемочили… таке побоїще було в тому собачому товаристві — ну, друга Чечня! Ти де зараз?

— Рухаюся по набережній. Де зустрічаємося?

— Ці просцітутки женуть в напрямку середмістя. У них два мікроавтобуси, й ми не знаємо, в якому та феміністка… Ну, нічого, будемо їх брати за пару хвилин… ясно тобі, коняко з яйцями?

— Ясно! — буркнув я. — Зараз приїду.

Авто звернуло ліворуч і побралося під гору. Кассонго Нгвамбе допитливо глянув на мене, і я махнув рукою — все гаразд, мовляв, по нулях ситуація! Музика в радіоприймачі зненацька урвалася. Передаємо екстренне повідомлення, сказав у динаміку енергійний голос. З неофіційних джерел щойно надійшла звістка про те, що група терористів захопила універмаг «Славутич» і взяла в заручники більше двох сотень відвідувачів. Усі терористи — жінки, є інформація, що вони належать до бригади «білих колготок», які…

Я вихопив телефон і, матюкаючись, набрав номер.

— Гало… полковник? Послухай, що це тут за хріновина по радіо…

— Та я їх повбиваю, цих піддирасок! — розлючено заволав Урилов. — Я їх зґвалтую всіх, а тоді животи порозпорюю й котів туди понапихаю, на хрін! Вони забарикадувались в універмазі, уявляєш? — Він раптом затнувся. — А що, вже й радіво про це балакає?

— Та вже ж! Ти, скот безрогий…

— А виздихали б вони ще маленькими, ці журналісти! — загорлав полковник, наче несповна розуму. — Та звідки ж вони оце беруться… їх убивають, а вони все плодяться, наче кролі! Та нехай-но ми цих просцітуток захомутаємо, — я тоді займуся цими писаками, курва буду! Я своїх агентів як спущу з ланцюга…

— Та не кричи, як скотина… в мене мозок вібрує од твого репету! — перебив я його. — Ти провів переговори з терористками?

— Ні… ми зараз оточуємо універмаг! А ти думаєш…

— Перебалакай з ними! — скомандував я. — А ми зараз під'їдемо та й вирішимо вкупі, що далі з ними робити…

Вулиця, котра провадила до універмагу, була перекрита міліцейським кордоном. Я загальмував коло хідника, й тут же до нашого авта підійшов кремезний драб у камуфляжі й із автоматом на плечі.

— В око зарядити, еге? — поспитався він. — Крутий сильно? Ану вали звідси, поки цілий!

— Заткни пельку, мєнтяро! — обірвав я його. — Й нагукай мені полковника Урилова, в темпі! Що не ясно?

— Тільки бігом нагукай, — грізно скорчив свою звірячу мармизу Барабаш, — а то погони злетять!

Драб роззявив було рота, щоб пригостити нас добрячою порцією матюків, але тут з другого боку підійшов полковник

Урилов. На голові в нього був панцерний шолом, од чого здавалося, наче його банякувата мармиза виглядає з унітаза.

— Ага, ти тут, коняко з яйцями! — Він перевів погляд на Кассонга. — А це що ще за блек, у хріна?!

— Не твоє діло… це наш чоловік! Як обстановка? Урилов підняв забрало й, застромивши руку під шолома,

почухав голову.

— Хрінова! — зізнася він. — Ці лесбіянки засіли на другому поверсі. Троє з автоматами стережуть заручників, семеро зі снайперськими гвинтівками тримають під прицілом територію.

— Хто бере участь в операції?

— Мої люди й антитерористична бригада.

— План? Урилов зітхнув.

— Як завжди… — неохоче буркнув він. — Підземними комунікаціями бійці проникають на перший поверх, потім газові й світлошумові гранати — й гаття! От тільки заручники постраждають… А ще, бугаїно…

— Ну, що ще?

— Я провів переговори з Вірою Агафоновою. Вона висунула такі умови: ми повинні надати їм вертоліт Мі-24 з повним боєкомплектом, гроші, наркоту і… коротше…

— Ну, що ти мнешся? — не втерпів я.

— Вони хочуть тебе, коняко з яйцями! — видихнув Урилов. Барабаш крутнув головою й матюкнувся. Я зобразив на

своєму обличчі криву посмішку.

— А якщо я відмовлюся?

— Якщо за півгодини ми не передамо тебе в їхні собачі руки, то буде розстріляно перших десять заручників! — Урилов так заматюкався, що аж міліціянти пообертали голови в наш бік. — Біда вся в тому, що ці три піддираски з автоматами перемочать заручників, перш ніж їх устигнуть захавати. Ми навіть спробували зробити хронометраж ситуації — й виходить, що на випадок штурму з двохсот душ уціліє насилу четверть!

— Отже, мені доведеться йти… іншого виходу немає! — зітхнув я. — Тепер ось що…

— Ну, скот безрогий?