Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

перешкод дійшли ми до шосе Житомир-Київ, якраз до того місця, звідки виходить, коло якоїсь коршми, шлях на Шпитьки. Стали ми там та й почали розтирати коням спини, підгодовуючи їх в руках, бо був уже південь, а дорога була дуже тяжка і часом сніг, часом лід, часом застигла грязюка.

По шосе тягнулися групами чеські леґіонарі, їхали їх окремі вози.

З розпитів я довідався, що це відсталі потомлені, та що за ними йде задня сторожа.

Не простояли ми і чверть години, як побачили, що панове “партизани” теж зволять тягнутися за нами.

Коли передові стежі цього відділу дійшли до шосе, вони негайно почали захоплювати поодиноких чехів і хотіли їх розброїти та “шомполувати” під тим претекстом, що чехи йдуть до “большевиків”.

Довелося і мені вжити заходів: по-перше, визволити захоплених, по-друге, загрозити “партизанам” силою, по-третє, дочекатися Полозова та зауважити йому, що ми з чехами не воюєм та що, якщо його підлеглі будуть дозволяти собі на бешкети, то я примушений буду битись з ними і розброїти його відділ.

Хоч їх було і “більше” і вони були “офіцери”, а ми “салдати”, однако панове партизани притихли. А тут ще підійшла польова чеська стежа, командир якої поінформував мене, що в 10-12 кільометрах за нами йдуть німецькі стежі та що Ігнатівка, куди я йду, призначена на нічліг для їх лівої кольони, здається з полку Яна Жижка.

Полк. Полозов після цієї інформації рішуче заявив, що він дальше Шпитьків не йде і буде в них ночувати, ми ж пішли далі.

Якось дико було дивитися на села, якими ми проходили. Попри ці села та через них проходять ріжні сили, ріжні озброєні відділи, які один з другим змагаються; з заходу суне залізна хмара німецького війська, а село живе своїм життям, ніби довкруги нічого не діється. Осібно вразила сценка в одному маленькому сельці коло Шпитьків, куди ми попали так коло другої години дня. Сонечко добре пригріло, якось не по-зимовому і на широкому подвір'ю одної з хат, що стояла коло самого входу до села, яке було ще завалене нероставшими сніговими завалами, хлопці з червоними стрічками на грудях та дівчата в наших мальовничих одягах під музику скрипки та бубна витанцьовували танок, якусь плетеницю, як та комашня на сонечку; з пару дядьків та бабів сиділо коло хат, з люльками в роті і дивилися на танок.

Наших їздців радісно витали, а дівчата кричали в танку – "Гей! Годі, козаки, воювати! а ну з коней та танцювати!"

Відповіли гайдамаки вигуками на вигуки та й поїхали далі, тільки мій помішник сотник Андрієнко бурмотів коло мене. "От і народ! збудуєш з ним державу чи соціялізм! Німець на носі, а вони танцювати..."

Дивна людина оцей Андрієнко. "Прапорщик" з народніх учителів, ранений в обидві ноги під час світової війни, одна нога стала від того трошки коротша і він кульгав. Горячий, нестриманий, щойно в Житомирі попав у велику халепу: зустрів на станції Грушевського, підійшов до нього та й каже: "Якого чорта, батьку, привів німців? Це ж чорт зна що, а не політика – ганьба на цілий світ: соціаліст, а з "Кайзером" трактує". Почувши цю розмову, вартовий стрілець з Наддніпрянців підскочив і в досить таки нечемний спосіб штурхнув Андрієнка зі словами: "Як смієш так з головою уряду балакати", але Андрієнко відповів: "Він (це Грушевський) має велику шану, що його ми – народ, обібрали, а не я, що він у мене головою уряду". Не знаю, що відповів стрілець, але зрештою дійшло до того, що Андрієнко, крикнувши до Грушевського: "як ти не спиниш цього дурня, я спиню", хопився до шаблі, ну звичайно і був заарештований та обезброєний. Але на тому біда не скінчилася, – гайдамацтво не визнало правди за вартовим і хотіло силою визволити Андрієнка "з буржуазного полону" та все це якось поладналося завдяки Грушевському, що сам наказав звільнити Андрієнка запискою, в якій написано було, як мені казали, що мовляв, за щирість не карають, а годі щоб гайдамака, визнавався в політиці.

Цей випадок є такий, що дуже ярко змальовує не лише особу бувшого голови корпусної Української Ради III Сибірського Корпусу, але й цілий настрій козацтва та обставини того часу.

Андрієнко лишився при полку аж до 1920 року та лише у польську інтернацію не пішов, перехворів на тиф, був нераз ранений і завжди був вірним показчиком настроїв лівих течій у полку.

Вже зовсім темніло, як підійшли ми до Ігнатівки, яка була вщерть повна чеських лєгіонарів. Сторожі їх перепустили вільно, полк і ми притулилися до хуторів, що були розкидані по березі р. Ірпеню недалеко Ігнатівки. Щоби не було ніяких непорозумінь, приїхав я до штабу чеського полку і дістав згоду на моє перебування так близько та за смугою охорони чехів.

Ще досвіта чехи знялися з нічлігу та пішли у бік Святошина, а по світанку, підгодувавши коней, пішли і Гордієнківці, пересунувшись спершу в Білгородку якраз проти Ігнатівки на тому березі Ірпеня, звідки повели розвідку на Боярку.

Заки дійшло перше донесення від розвідок, у Ігнатівку підійшла чеська сотня того ж полку та стала там на відпочинок – командант сотні, високого росту старшина, чех, з'явився до мене і спитав, чи ми з ними воюємо. Я відповів, що ні та порадив йому прискорити марш, бо на мурованому шляху сунуть німці, а від Бородянки на Ірпень залізницею з боєм українці та німці. На випадок зустрічі з українцями дав я чехові посвідку, що сотня його невтральна до нас.

Тимчасом з розвідки дійшло повідомлення, що стація Боярка ще занята росіянами, які стоять на стації в ешелоні в потязі і мають стежі в містечку.

Місцевість знав я яко киянин дуже добре, а тому часу не гаючи рушив ярами і цілиною, так, щоби відтяти стацію Боярку від Києва.

Чехи залишилися в Ігнатівці, бо були страшенно потомлені походом