Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

Труа, здавалося, була зачарована видовищем. Її тонкі ніздрі здригалися. Кілька раз вона поправляла нервовим рухом руки неслухняне пасмо каштанового волосся, що вибивалося з-під сірого шовкового капелюшка, прикрашеного маленькою білою пташкою. — Треба примусити заговорити це каміння, — вигукнула жінка, нарешті. — Ми зробили помилку. Нам треба приїхати вночі, коли світить місяць… Він оживить тіні минулого, і перед нами розкриються чарівні картини. Ми почуємо звуки букцин — римських воєнних труб, громоподібний рев яких змушував ворогів чимдуж тікати… Зазвучать труби, і у відповідь їм заревуть голодні звірі, що зачули людське м'ясо, і ми побачимо, як Цезар… Ах!.. Ой!..

Клотільда де Труа несамовито зойкнула. Несподівана пригода перервала поетичний політ її фантазії.

Якийсь юнак років двадцяти п'яти, високий, ставний, мов Геркулес, з русявою борідкою та вусами на бронзовому обличчі, непомітно підкрався до неї, швидко зірвав з її капелюшка білу пташку, роздер прикрасу на шматочки і розгублено почав перебирати пальцями клапті вати, якою було напхано пташку.

Його очі… Хоч Клотільда перелякалася, вона не могла не помітити цих очей, їх незвичайної блакиті, яскравості. В очах юнака палахкотів якийсь дивний вогонь. То не був вогонь божевілля, в очах проглядало щось незбагненне, чого вона досі ніколи не бачила. В них світилися звірина пильність і дитяча наївність. Обличчя незнайомця можна було б вважати красивим, коли б не випуклі надбрівні дуги, глибоко посаджені очі та широкі ніздрі. Він був без капелюха. Голову його вкривало довге й густе русяве волосся.

Всі заціпеніли від незрозумілої вихватки незнайомця. Та за якусь мить Бернард де Труа кинувся до нього, заміряючись палицею. Незнайомець, шкірячи прекрасні міцні зуби в широкій усмішці, сприйняв це як гру. Він ніби дражнив де Труа, підбігаючи до нього і ухиляючись від ударів так спритно й граційно, наче молода пантера.

А з вулиці вже біг якийсь чоловік, розмахуючи руками.

— Адаме, назад! — кричав він, немов на собаку.

Русоволосий велетень неохоче, але слухняно припинив гру, відійшовши вбік з якимсь приглушеним гарчанням. У цей час з-за іншого рогу з'явився поліцай, увагу якого привернув галас.

— Уклінно прошу вибачення, — розмахуючи капелюхом, кричав здалеку чоловік, що кликав Адама. — Запевняю вас, тут не було злого заміру. Дозвольте відрекомендуватись… Професор Сорбонни по кафедрі археології та палеонтології Август Лікорн. А це Адам… просто… Адам… Я зараз поясню вам…

Але розгніваний «шовковий король» не хотів нічого слухати.

— Це неподобство. Ображати жінку…

— Але дозвольте пояснити…

— Ніяких пояснень! — І, подаючи тремтячою від гніву й хвилювання рукою візитну картку поліцаєві, де Труа сказав: — Ось моя картка й адреса. Прошу записати цих добродіїв і передати справу до суду. Ходімо!

Він узяв під руку дружину, кивнув головою Анатолеві, наказуючи йому йти слідом, і швидко попрямував до чорного лакованого автомобіля, що чекав на них.

Коли чудовий лімузин безшумно рушив з місця, Анатоль озирнувся і з дитячою цікавістю, острахом і захопленням глянув на дивну людину, що зірвала пташку з капелюха тітки Кло.

2. Неприємний візит

Професор Лікорн, повернувши з Італійського бульвару на невеличку вулицю Пілле-Вілль, сповільнив ходу. Після галасливого бульвару тиша цієї вулички вражала слух. Це була тиша храму, точніше капища Золотого тельця. Тут живуть мільйонери. Похмурі багатоповерхові будинки з загратованими вікнами на перших поверхах неприязно дивляться на поодиноких перехожих.

— Здається, тут… — Професор Лікорн, хвилюючись, натиснув кнопку електричного дзвоника, оправлену в бронзову лев'ячу пащеку. Мовчазний швейцар повагом відчинив двері, впустив професора до заставленого рослинами вестибюля з величезним ведмедем біля входу і подзвонив наверх.

Широкими сходами, встеленими темно-червоним килимом, спустився слуга. Лікорн подав йому візитну картку.

— Пан де Труа вдома? Я хотів би побачитися з ним в особистій справі.

— Пан де Труа приймає в особистих справах у четвер і в суботу з дев'ятої години двадцяти хвилин до десятої ранку. Сьогодні ви можете поговорити тільки з його секретарем.

У цю мить на сходах з'явилася Клотільда де Труа в сірому пальті й сірому шовковому капелюшку з білим птахом на крисах. Лікорн уклонився і відступив убік, пропускаючи її до виходу.

Клотільда де Труа люб'язно відповіла на уклін. Вона пізнала Лікорна.

— Професор Лікорн? Ви до чоловіка! Його немає. Що привело вас сюди? Часом не пригода з птахом на моєму капелюшку? Ви бачите — птах знову сидить на своєму місці — отже, все гаразд.

— Я справді прийшов поговорити з паном де Труа з приводу тієї неприємної події, що мала місце…

— Ну то поговоріть зі мною. Адже, зрештою, не мій чоловік, а саме я опинилася в ролі «потерпілої». Значить, вся ця історія — моя особиста справа. Ходімте зі мною, професоре.

Слуга квапливо підбіг до Лікорна й шанобливо зняв з нього пальто.

Лікорн ледве встигав за Клотільдою, що швидко піднімалася сходами.

— Наше знайомство зав'язалося досить оригінально, правда ж? — з люб'язною усмішкою звернулася Клотільда до Лікорна, коли вони сіли у вітальні в м'які крісла.

— Так, — ніяково відповів він, — оригінально, хоча не зовсім приємно і для вас, і для мене. Поліція склала протокол, і справу буде передано до суду.

— Які дурниці. Я скажу чоловікові, і все владнається. Не говоритимемо більше про суди, протоколи, поліцію. Ці слова ріжуть мені слух.

У Лікорна відлягло од серця.

— Я навіть задоволена, — вела далі Клотільда, — що цей випадок спричинився до цікавого знайомства. Я читала ваші книги про первісну людину, і вони мені дуже подобаються…

Лікорн уклонився. Він аж ніяк не сподівався зустріти тут прихильницю своїх наукових праць.

— Скажіть, професоре, цей юнак, що піймав птаха на моєму