Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

— Жнива, а ви по шапки, — мовив я.

— Е, готуй сани влітку, а воза взимку, — глибокодумно сказав другий, тонкий, мов жердина, дихнувши запахом пива.

Оля подала їм шапки, підсунула дзеркало на ніжці. Дядьки спершу прискіпливо розглядали їх зі всіх боків, дмухали на хутро, чи густе.

— Олю, там товар тобі привезли! — гукнула Степанида Трохимівна.

— Зараз, — обізвалася Оля і до мене: — Ти зажди, я скоро.

Дядьки поскидали капелюхи, й оцупкуватий виявився з рожевою лисиною, а тонкий — надміру кучматий. Почали приміряти шапки, зазирати в дзеркало, посміхалися, штурхаючи один одного ліктями.

— От до війни Сава пошив мені шапку. У-у!.. — задоволено прицмокнув лисий. — Пам'ятаєш? З Рябка тітки Марфи. Десять років носив.

— Н-да, Сава майстер на всі руки, — погодився кучматий.

— Це який Сава? — поцікавився я.

— А той, що біля глинища живе. Бухгалтер райкомунгоспу.

— Придиба?

— Еге, до війни він трохи кушнірив.

Про те я ні від кого не чув. Признатися, до пуття не відав, що таке кушнірити, а розпитувати незнайомих було незручно. Справді, чого тільки не вмів робити Олин батько! А що знав мій, крім військової справи? Треба запитати матір.

Дядьки повідкачували навушники і знову повдягали шапки, відразу змінившись з лиця. Було й смішно на них дивитись: у зимових шапках, у сорочках з короткими рукавами, коли надворі стояв спекотний день.

— Ніби нічого, га?

— Мов космонавти в скафандрах.

— Мою вже курям на сідало.

— Гм, десять п'ятдесят. Беру. А ти?

Вони дістали гроші й очікувально, нетерпляче поглядали в прохід між полицями.

— Залиште мені, — сказав я.

— А ти хто: ухажор чи її чоловік?

— Чоловік, чоловік, — прийшла мені на допомогу Степанида Трохимівна, зачувши розмову.

Дядьки подалися до виходу, розмахуючи шапками.

— А ви звідки?

— З Березівки, — оглянувся оцупкуватий.

Напевне, вони знали Карпаня та Замрику, пам'ятали мого батька. Живуть, п'ють пиво, працюють, купляють шапки. А батька нема, батько не з ними. Мене охопили сум і жалість. У дитинстві я рідко згадував батька. Дитинство — безтурботна пора. Усвідомив своє напівсирітство значно пізніше, в старших класах, коли ровесники (не всі, звичайно) почали вдягатися пристойно і до свят на них з'являлись обнови. Пам'ятаю, я три роки виходив у пальті, пошитому з мишастого німецького сукна, трофейної шинелі.

— Ось і я, — вигулькнула Оля в проході, розчервоніла і збуджена від роботи. — О, ти вже продав шапки, — вона зазирнула в дзеркало, поправила зачіску. — Пижикової не хочеш? Можу попросити для тебе в директора.

— Не треба.

— Служба не дозволяє?

— І служба.

— Ох, праведнику мій, як я скучаю за тобою. Дивився в її зеленаві, мінливо-іскристі очі, що випромінювали ласку й любов, і в душі танув сум та жаль.

Відтоді, як дізнався, що Карпань сходив на блокпосту, в мене, щиро кажучи, з'явилась упередженість до Кедровськото. Хай на той час він не міг зустрітися з Куртієм, батьковим товаришем, і Горжієм, односельцем Замрики, але Дубовенко та Шепета знаходилися поруч, за п'ять кілометрів од міста і за стільки ж від Березівки. Тепер, на мій погляд, не виправдовувала його фахову короткозорість кількість тих, що пропали безвісти по району. Виявилося, що й в узагальненні трапляються винятки.

І я, згнітивши серце, штовхнув хвіртку на тугій пружині. Як минулого разу, десь задзеленчав дзвінок. Платон Сидорович викотився з хліва, зодягнутий лише в майку і якісь незугарні штани, з окулярами на лобі, наче не залишав майстерні від мого першого відвідування.

— Прийшов за поличкою? А я вже думав, що забув, — поспішно заговорив, мов давно ні з ким не розмовляв. — Ходімо, ходімо, побачиш нові речі. Особливо клітку для канарки, — майже пританцьовував од збудження, ведучи мене до хліва.

— Клітку потім, Платоне Сидоровичу, — заперечив йому.

— Чому? Ти хіба не за поличкою? — насторожився, зупиняючись і дивлячись на мене поверх окулярів.

— Ні, — оглянувся по подвір'ї, де б нам присісти. Мені чомусь не хотілося заходити в хлів.

— Ага, значиться, голубе, щось по роботі, — прив'яв Кедровський, розчарувавшись. — Он столик під берою.

Ми сіли напроти один одного. Я намагався не зустрічатися з його маленькими меткими очима.

Дивився па повні, мабуть, колись мускулисті руки, порослі короткою сивою щетиною. На столі лежали падалиці, і по них повзали, дзизкаючи, бджоли.

— Мене цікавлять, Платоне Сидоровичу, нерозкриті справи із вбивствами, — сказав спроквола. — По сорок восьмий рік.

— Нерозкриті? — здивувався і посунув окуляри на лоба. — Що вони тобі дадуть?

— Треба.

— За моєї служби… їх не було, — впевнено мовив.

— Жодного?

Кедровський замислився, а я стежив за неспокійними бджілками. І раптом спало на думку, що своїм зацікавленням саме нерозкритими справами я мимоволі викликав у старого слідчого небажання назвати їх, підозру щодо його сумлінного виконання обов'язку. Аж розгубився. Авжеж, я б теж так сприйняв.

— Дуже треба, Платоне Сидоровичу, — якомога зичливіше сказав.

— Силкуюся згадати, — постукував товстими пальцями по столі. — Я давно не при справах. Багато забулось. Це ти до батька?..

Я ствердно кивнув. Останнє запитання стосовно батька багато важило. Тепер він упевнився, що я не зазіхав на його авторитет, а просто прийшов по допомогу.

— Усе надієшся, — Кедровський підставив широкий ніготь, і бджілка ткнулася в нього, повернула на грушку. — Змарнуєш відпустку, Арсене… Не бачу ніякого зв'язку між нерозкритими вбивствами і тими, хто пропав безвісти.

Я теж поки що не бачив.

— Це підказав Сергій Антонович, — вирішив бути відвертим.

— А, Великошич, — засовався Кедровський. — Ти і