Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

— Не закінчив. У двох полках був.

— Це знаємо. Ну і які в тебе спостереження — розповідай!

Артем’єв звично присунув до себе по столу блокнот і став слухати Синцова. Та поміток робити майже не довелося. На думку Синцова, в дивізії, там, де він був, за окремими винятками, все йшло нормально і з маскуванням, і з додержанням режиму вогню й пересування. А по триста тридцять другому полку, там, де Ільїн, взагалі зауважень не було.

— Ільїн завжди пнеться бути першим, — вислухавши Синцова, сказав Артем’єв. — А після того випадку з харчами — вдвічі. Та що казати, всі пнемося. Наше життя на війні знаєш з чого складається?

— З чого?

— Як і всяке життя, лише з двох речей: з доброго й поганого. Доброго тепер куди більше стало, але й поганого ще досить, не при начальстві кажучи!

— Мене маєш на увазі?

— А хоч би й тебе. На війні, крім солдата, всі — начальство. Завтра по твоїх слідах уздовж переднього краю пройду. Може, й таке бути, що штабному товаришеві очі замилили.

— Не думаю, — мовив Синцов.

— Даремно. Все-таки ти не кадровий і всіх наших тонкощів не знаєш.

— А Ільїн знає? — спитав Синцов.

— Ільїн знає, хоч і не кадровий. Він усе пізнав. Що ти себе з ним рівняєш? Ільїн і через сорок років у гріб ляже у військовому обмундируванні. Ільїна, коли його раніше від цього у відставку звільнять, вважай, що за життя вбили! А ти воюєш, поки війна. Ти своє, можна сказати, відвоював, тепер твоя добра воля.

— Досить, облишмо це, — Синцов скривився.

Говорити з Артем’євим про сьогоднішню пропозицію Ільїна тепер, після його слів, стало важче. Але Синцов усе-таки подолав цю трудність.

— Поспішив Ільїн, — вислухавши його, невдоволено мовив Артем’єв. Правда, що Насонов рапорт подав, але задовольняти його прохання поки що не будемо. Коли Туманян з полку пішов, воїни обидва могли претендувати. Насонов — за минулий досвід, Ільїн — у перспективі на майбутнє. Зупинились на Ільїні. Тимчасово образили непоганого офіцера. Знайдеться можливість — у нас чи не в нас, — і Насонов також, можливо, піде на полк. А поки що потримаємо їх разом. Обом корисної Після твоїх слів тим більше в цьому переконаний. Так що пробач.

— Навпаки, ти пробач, що розпочав цю розмову. Коли б не Ільїн…

— Отож-бо й воно, — засміявся Артем’єв. — Кажеш, очі не могли тобі замилити! Ільїн, твій друг, перший же й замилив! Видав бажане за справжнє. А це й є на війні дуже небезпечна форма відхилення од істини.

Він перестав усміхатись.

— За те, що хочеш назад у полк, поважаю. Коли б міг, пішов би назустріч. Але зараз не можу. «Не можеш, то й не можеш». Синцову здалося, що, кажучи «пішов би назустріч», Артем’єв зам’явся. Щодо поваги — це в принципі! А до себе в дивізію брати не хоче. Пам’ятає, що свояк, саме тому й не хоче.

І, немов поспішаючи підтвердити цей здогад Синцова, Артем’єв завів розмову про те, що їх зв’язувало:

— Коли уявити собі малоймовірну річ, що ми, як оце зараз стоїмо, так і посунемо по карті, нікуди не звертаючи, вздовж своєї п’ятдесят четвертої паралелі, то прямо перед нами спершу Могильов, потім Мінськ, потім Ліда. А меридіан Гродно перейдемо всього за двадцять кілометрів од міста. Але це, звичайно, лише в казках буває, а не на війні… Ще до того одних рокірують, другим розмежувальні лінії змінять, третіх у резерв виведуть…

Він так гаряче перелічував усі ці можливості, ніби сам хотів відрадити себе од малоймовірної думки, яка все-таки запала йому в голову, що їхня армія і його дивізія кінець кінцем можуть вийти саме до Гродно.

— Навіщо себе обманювати! — сказав Синцов. — Які б не були розмежувальні лінії, а все одно ми думаємо з тобою про це!

Думати про це — означало думати про стару жінку і про маленьку дівчинку, про матір Артем’єва і про дочку Синцова, які лишилися там, у Гродно. Крім усього іншого, що їх зв’язувало в житті, в них була ця спільна пам’ять. Ні Артем’єв, що командував полком у Забайкаллі, ні Синцов, який разом з дружиною опинився у відпустці в Криму, не могли бути винні в тому, що ця стара жінка з однорічною дівчинкою не встигла виїхати чи піти пішки з військового містечка поблизу Гродно, в якому німці були через шістнадцять годин після початку війни.

І все-таки тягар цієї провини лежав у них обох, на душі, як лежить він на душі в кожного здорового — тілом і духом — чоловіка, на очах у якого гине хтось безпорадний.

Люди звикають до невідомості важче, ніж до будь-чого іншого. Але й до неї звикають. Трирічна звичка — не знати, що з тією старою жінкою й дівчинкою, — і для Артем’єва, і для Синцова стала часткою їхнього існування на війні. Але це невідання, до якого вони вже звикли, мов зарослий м’ясом осколок, часом нагадувало про себе давнім болем. Так вийшло й зараз, коли Артем’єв заговорив про Гродно.

Вони обидва з багатьох ознак розуміли, що майбутній літній наступ уже не за горами. Куди не вийшла б їхня армія, але в найближчих планах війни, очевидно, записано визволення всієї Білорусії, отже, і Гродно. Те, що так недавно здавалося далеким, наблизилось. І ця невідомість, яка за три роки увійшла в звичку, мала вже скінчитись і стати або радістю, або горем. Зажмурюйся чи не зажмурюйся від страху в чеканні, як відповість на це життя, та однаково одне з двох!

— Ти мені, звичайно, пробач, — сказав Артем’єв, — але я, коли думаю, — все про матір та про матір… Дочку вашу бачив тільки на фотографії. А з матір’ю все життя…

Синцов кивнув:

— Звичайно, як же інакше.

Він і сам невиразно уявляв собі свою дочку. Тоді їй було рік. Тепер, якщо жива, чотири. І