Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

надумав — людей старих удосвіта будити, мешканців полохати! Іди по свої перли та без них не повертайся!

Під таким натиском студент не встояв, і його випхали за двері, стулки з тріском захряснулися перед його носом. Отут уже хлопець баритися не став і побіг мерщій до того місця, де вони з Інтаром умовилися зустрітись.

Поки тривала недовга бесіда Наймора з пані Ісвиру, Інтар устиг перебрати вже чверть паперів у скриньці. Насилу розбирав написане.

Імен багато, та всі не ті… Й зовсім не всі папери були розписками… Поки Інтару попалося п’ять таких. Але ось черговий гарячково схоплений аркуш завбільшки з три долоні виявився шостою з розписок, і на ній хлопчисько нарешті прочитав ім'я Наймора.

І тут, як у лихому сні, зі скрипом прочинилися двері й на порозі з'явилась баба.

Якусь мить пані Ісвиру буравила очами хлопчиська, відімкнуту скриньку й розкидані по столі папери, а потім із лементом: «Ах ти, негіднику, злодюго, не чіпай паперів!» — прудко кинулася до нього. Інтар ледь устиг сахнутися вбік й одразу зрозумів: так йому не втекти. Тоді хлопчисько, не перестаючи стрибати кімнатою, мов дике мавпеня, запхав розписку Наймора до рота, гарячково зжував, мнучи, мало не вдавився, але за два прийоми проковтнув її.

Баба на якусь хвилину скам'яніла з такої несподіванки, ну а Інтар, не гаючи миті, кинувся до вікна, майже випав із нього й дав драла.

Позаду лунали бабині крики.

Коли зовсім захеканий хлопчик примчав на домовлене місце, Наймор уже чекав на нього.

— Ну що? — кинувся назустріч. — Є?

Інтар зупинився. Він важко дихав і говорити зміг не відразу, так що поки тільки кивнув, а потім замотав головою.

— Вдалося чи ні? — не зрозумів Наймор.

— І… так… і… ні, — насилу промовив хлопчисько.

— Як це?

— Розписки… у баби… немає більше…

— Вона в тебе? — зрадів студент.

— Ага…

— Інтаре, ти молодець! То віддай її мені мерщій!

— Не можу… Я її з’їв.

Наймор витріщився на Інтара, здивовано роззявивши рота.

— Так, так… — повторив той. — З'їв. Довелося з'їсти, бо баба на мене шулікою налетіла. Відібрала б… Ну, я й запхав її до рота…

— І… ти її зовсім проковтнув? — перепитав отетерілий студент.

Інтар скривився:

— Ні, трішки! Ну, а ти як думаєш?

— А, звісно… Пробач… Ох, оце так-так…

— Це ти мені пробач, — тужно сказав хлопчисько. — Не вийшло в мене. Я ж тобі дав надію, а тепер… Баба там, мабуть, уже своїми криками всю варту скликала. Ет… Нічого доброго. Тільки ти більше не вішайся, гаразд? І топитися теж не треба…

Наймор посміхнувся й погладив Інтара по каштановому волоссю.

— Не переживай. Убивати себе я більше не стану. Тим більше що, може, все ще й повернеться на краще. Я хочу спробувати дещо… І тобі зі мною не треба, нема чого бабі знову з тобою зіштовхуватися.

— Це точно, нема чого, — погодився хлопчисько. — То я пішов додому… Може, мамка й Орам ще не прокинулися… — він подивився, як стрімко світлішає небо. — Ти прийдеш до нас у трактир розповісти, як справи?

— Прийду сьогодні ж увечері, — пообіцяв Наймор. — Тому до побачення.

— До побачення… Добре, я побіг… — Інтар поморщився. — Бо живіт чогось крутить.

Він заквапився додому. А Наймор постояв у роздумах ще трохи та впевнено рушив назад, до будинку пані Ісвиру.

…Коли Наймор увечері ввійшов у знайомий трактир, на ньому був новий крислатий капелюх. Хлопцеві не хотілося, щоб Орам упізнав його та почав косувати. З цієї самої причини студент обрав для відвідин ранній вечір — час, коли тільки спалахують зірки, а в трактирах і шинках найбільший наплив відвідувачів.

Він не помилився. Насилу відшукав вільне місце й разів зо три погукав Інтара: «Агов, малий!» — поки той нарешті добіг до нього.

Хлопчик здавався втомленим, але впізнав Наймора і просвітлів личком.

— Кухоль вина й миску каші, — замовив студент, а сам шепнув: — Зможеш вийти на задній двір?

— Еге ж, ось замовлення принесу… — так само тихо відповів хлопчисько.

Він і справді незабаром обслужив Наймора. Той сьорбнув зо два ковтки кислого міцного вина, поворушив ложкою кашу, підвівся та рушив до виходу, але залишив на столі два срібняки.

Інтар чекав на нього на задньому дворі біля паркану.

— Ну як? — випалив нетерплячий хлопчисько.

— Удалося, малий, — широко посміхнувся студент. — Ох, як же воно все вийшло… Але вдалося! Я забрав свої речі й не заплатив їй ні мідяка понад обумовлену по честі суму.

— Ух ти! Як же ти зумів?!

Студент розсміявся:

— А ось послухай. Коли ми з тобою розпрощались, я подався просто до неї. Увійшов — і з порогу зажадав свої речі. Вона, зрозуміло, обурилася, кричати почала, мовляв, я ошуканець і я їй сплатити повинен, бо вона варту покличе. А я плечима знизую: клич, шановна пані…

— І покликала? — прошепотів Інтар.

— Покликала. Відразу п'ятьох. Ну, й почала доводити: я мовляв, боржник її, я грошей не віддаю, а речі вимагаю.

— А ти?

— А я спокійно так і кажу: так сплатив я все давно. А якщо брешу, то нехай шановна пані мою боргову розписку покаже, — він голосно зітхнув. — Щиро кажучи, Інтаре, це було небезпечно. Розписки нема в неї, — але ж її нема й