Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

— Ну, будемо сподіватися, Небо пошле нам удачу…

— Добре було б. Годі, я пішов! — Інтар переліз через огорожу й зник у саду. Добіг до потрібного віконця, увесь змоклий від роси, й зачаївся під ним.

Майже відразу з'ясувалася неймовірно важлива річ: там було повно кропиви. Інтар сичав і лаявся подумки, поки притоптав-таки кілька десятків твердих високих стебел і очистив для себе відносно безпечний п'ятачок.

Тепер залишалося чекати…

Тим часом Наймор уже смикав за шнур дзвіночка, і той дзвонив так, що не прокинувся б хіба глухий. Баба Ісвиру була приосадкувата, худа, з майже зовсім сивим волоссям, із чорною родимкою над верхньою губою. На слух вона не скаржилася й тому з'явилася швидше за інших сонних і розпатланих мешканців.

Обережна стара не відімкнула дверей відразу.

— Хто стукає о такій порі?

— Я, Наймор. Пані Ісвиру, я гроші приніс, — повідомив студент.

— Ах, приніс… Ну й молодець. Стривай, зараз відчиню, — баба миттю прокинулася й заметушилась. Поява Наймора в таку ранню годину її не здивувала: пані Ісвиру вважала, що як слід пристрахала дурного хлопчиська стражниками та борговою ямою. Вона добре вивчила найморову вдачу й не сумнівалася: такий не втікатиме, гроші роздобуде за всяку ціну й сплатити поквапиться. Ну що ж, раз прийшов, треба впустити.

Гроші пані Ісвиру поважала.

Інтар часу не гаяв: щойно зачувши дзеленчання дзвіночка й шаркотіння поквапливих старечих кроків, він підстрибнув, схопився обома руками за підвіконня, намацав босою ногою шорсткуватий виступ у стіні, відштовхнувся, підтягся й уже лежав на підвіконні животом. Видихнув, викрутився, сів. З віконницями вовтузився недовго: відсунув засув приготованою товстою голкою, простромленою в щілину між ними, й розчинив.

Зістрибнув у кімнату.

Вона була натоптана речами, однак довго озиратися хлопчик не став — взявся до невеликого столика. Оглянувся, перевірив шухляди. Другу було замкнено, та хлопчика це не зупинило: наставник Сорот уже показав йому, як відмикати замки. Ну а кілька кривих шевських голок, навмисно особливо вигнутих, — подарунок сліпого, завжди носив із собою. Зараз одна з них придалася. Із замком Інтар упорався за дві секунди й зрозумів, що не помилився: в шухляді виявилася скринька, точнісінько така, як Наймор описував, із різьбленими візерунками. Інтар узяв її в руки — скринька замкнена, але замок і тут простенький.

Незабаром Інтар відкрив скриньку і з деякім подивом втупився в чималеньку купку паперів. Схопив верхній: як дрібно написано! Та й нерозбірливо зовсім…

Поки Інтар намагався розшукати розписку Наймора, сам студент увійшов у дім і вигадливо привітався з бабою.

— Доброго тобі ранку, високоповажна пані, й світлого дня. Я встав раніше за пташок, аби прийти сюди та повернути тобі те, що давно тобі належить за твої турботу й ласку.

У передпокій поткнулися були й інші мешканці, розбуджені дзвіночком, але пані Ісвиру швидко заспокоїла їх, пояснила, що прийшли до неї борги віддавати, а більше нічого особливого не відбулося й вони можуть досипляти спокійно. Люди побурчали та, знизуючи плечима, розійшлися по кімнатах. Студент і баба залишилися самі. Пані Ісвиру очікувально дивилася на хлопця, і той відчув себе мишеням, причавленим пазурястою лапою старої хитрої кішки. Він умить спітнів, ноги стали ніби ганчір’яними.

— Так що ж? — запитала баба.

— А… — Наймор набрав повітря в груди. — А чи знає високоповажна пані, що я, крім іншого, прийшов вибачитися? Поважна пані виявилася права, і я знімаю всі свої обвинувачення та палко бажаю просити пробачення за всі сказані мною брутальні слова…

Баба здивовано підняла сиві брови. Наймора це надихнуло, й він продовжив:

— Я щиро каюся, що називав пані «старою відьмою» і «ошуканкою». Я не повинен був говорити такі слова поважній жінці, навіть якби вона справді була винна переді мною…

Баба обімліла:

— Та ти в чому мене звинувачуєш?

Наймор підняв руки:

— Та ні в чому! Борони мене Небо від подібного! Я навпаки прийшов, щоб попросити вибачення й…

— І розплатитися, чи не так? То де ж грошики?

Хлопець похолов. Інтар просив затримати бабу якомога довше, щоб він мав час відшукати розписку.

— Та тут вони, тут… — Наймор заходився порпатися в сумці. — Я все приніс… Перлами…

— Пе-ерлами? — баба насторожилася. Перли — це було добре.

Молочні перли, які добували з моря, уже кілька сторіч ходили в Імперії нарівні із грішми. Ціну перлини визначав її розмір. Маленькі коштували півсотні золотих, середні — сотню, великі — дві. Це було дуже зручно під час виплати значних сум: навіщо тягати із собою важкі мішки з грішми, коли можна передати з рук у руки кілька перлин?

Чи перли справжні, як правило, встановлював ювелір. У пані Ісвиру на прикметі їх було декілька, й вона не сумнівалася, що студент не зуміє обдурити її, підсунути підробку.

— І де ж твої перли? — лагідно запитала вона.

— Тут, тут, тут… — студент вивернув сумку. — Це ж треба… А де ж вона?… А… я її, напевно, у дворі впустив! Торбинку з перлинами! Пані Ісвиру, чи не допоможете мені відшукати?

— Та ти, я бачу, з глузду з’їхав? — процідила баба крізь зуби, щільніше загортаючись у хустку. — Куди мені, старій, ходити, в землю носом увіткнувшись? Загубив — то шукай! Знайдеш — приходь! Розплатишся — розписку отримаєш і речі забереш! А доти — йди звідси!

Наймор розгублено позадкував до дверей. Устиг Інтар чи ні? Устиг — чи ні?!

А баба вже вирішила, що Наймор поглузував з неї, та наступала, розмахуючи руками:

— Ти ба, що