Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

— скільки грошей він втратить? Тож сперечатися зі своєю служницею трактирник не став.

— А те чмиреня забралося? — запитав тільки.

— Давно, — й оком не змигнула Івина.

І Орам, заклопотаний відвідувачами, повірив, не перевіряючи.

Наймору було ніяково, що Івина поступається йому своїм ліжком, і він наполіг на тому, що чудово виспиться й на підлозі. Жінка постелила стару ковдру, в яку можна було загорнутися, й дала подушку.

Інтар теж залишився в матері.

— Я просто поруч із тобою хочу побути. Й нагляну за Наймором, коли що, — шепнув їй.

Івині така синова поведінка підозрілою не здалася: вона добре знала, наскільки цікавий у неї хлопчисько. А Наймор, як вона розсудила, мабуть, цікавіший за тарганів у прикомірку.

— Тільки дай хлопцеві поспати, не надокучай балаканиною, — звеліла синові. Той слухняно закивав у відповідь.

Розділ 3

Загалом, виспатися Наймору таки вдалося: поки Івина з Інтаром були зайняті. Коли трактир нарешті зачинився й служниця із сином повернулися до кімнати, хлопець спав так міцно, що Інтар навіть затурбувався, чи зуміє непомітно його збудити.

Тим більше, в хлопчиська самого злипалися очі. Але дивно — разом із втомою він відчував і неймовірну бадьорість.

— Начебто в штани колючок напхали, — пробурмотів собі під ніс.

Івина заснула майже відразу. Інтар, який влаштувався був біля матері, почекав трохи для певності, нарешті переконався, що матір уже так просто не розбудиш, тихенько встав і одягся. Потім присів біля Наймора, потрусив того за плече й прошепотів йому в саме вухо:

— Прокидайся!

Хлопець рвучко сів. На щастя, він одразу згадав, де перебуває і навіщо його зараз будять, тож тільки кивнув Інтару й сам одягся якомога швидше та тихіше.

З трактиру вилізли через вікно, причинивши за собою віконниці, щоб чужі не побачили знадвору. Мало там що, а раптом до сходу сонця не встигнуть повернутися? Нехай Орам і мамка краще потім думають, хто з них забув зачинити вікно, аніж знайдуть відімкнуті зсередини двері…

— Якби ще клямку зсередини накинути — зовсім було б здорово… — прошепотів Інтар.

— Немає в цьому світі досконалості, — посміхнувся студент. — Поквапмося!

Обидва швидким кроком рушили вулицею, але не здолали й половини шляху, як Наймор почав сумніватися.

— Навіщо я втягнув тебе в це? Як міг піддатися на твої умовляння? Ти ж іще дитя! А я дозволив тобі чинити беззаконня!

Він зупинився.

— Знаєш що, Інтаре… Ти гарний хлопчик, але все, що ти навигадував… Це нерозумно… Це… згодилося б для дитячої гри, але… Нічого не вийде. Ти ж сам повинен це розуміти… — хлопець охопив голову руками. — І чим я думав, коли погоджувався? Кров від голови відійшла, чи що…

— Ага, і перетекла в інше місце, — гмикнув Інтар, — туди, звідки ноги ростуть… Скажи, тобі не набридло валятися лапками догори?

— Догори лапками? — здивовано повторив хлопець.

— Авжеж. Ти ж цим уже добу займаєшся! І коли в нас сидів… І коли в петлю ліз… Ой, я, бідний-нещасний, зараз помру, і край! Але знаєш, справа твоя! Я розжалобився, справді допомогти тобі хотів, тільки якщо ти так одразу наперед знаєш, що нічого не вийде, так і давай отут розпрощаємося! — Інтар тупнув ногою. — Я додому піду, а ти — на всі чотири сторони!

— Стривай! — Наймор розгубився. — Я не хотів тебе скривдити. Я просто подумав… зважив… розсудив, що може бути… Що із усього цього вийде…

— Що ми самі накоїмо, те й вийде! — хлопчисько вперто мотнув головою. — Коротше: йдемо чи розбігаємося? Ну?

Хлопець зітхнув.

— Цікаво, в мені у десять років теж було стільки впертості, сміливості й нерозсудливості? Добре, ми йдемо.

— Це ж треба, наче послугу робиш… — пробурчав скривджений Інтар. Але без подальших затримок рушив за студентом.

Будинок пані Ісвиру стояв на одній із крихітних вулиць, яких чимало було в плетиві столичних лабіринтів. Здавалося, вуличка, що складається всього-навсього з двох десятків будинків, розташована десь на тихій околиці, тим часом як вона була лише за півгодини від Університету; недалеко було й до великого міського парку — місця чи не до найбільш пожвавленого в столиці. А тут — вузька бруківка, невисокі будинки, поставлені так близько один до одного, що коли визирнеш у вікно одного, можна привітатися за руку з сусідом із протилежного. Хирляві садки розмежовані невисокими огорожками, що перелізти через них навіть Інтару не становило праці…

— Воротаря й собак, кажеш, немає? — перепитав для певності хлопчик, коли вони з Наймором зупинилися перед двоповерховим, досить старим будиночком. По каменю декуди пішли тріщини, а віконниця на одному з верхніх вікон відірвалася майже наполовину.

— Нема, — кивнув Наймор, — натомість замок міцний і дзвіночок гучний.

— Усіх мешканців перебудить.

— Як нам і треба… Що більше свідків, то краще.

— Угу. А бабине вікно де?

— Он те, в чагарнику. Через нього потрапиш у спальню, там скринька й стоїть… Де — не знаю, я її разів зо два на столі в баби бачив, але, може, вона її й ще кудись ховає. Різьблена, ось така завбільшки, — він розвів руки. — Ти грамоти навчений? — запізніло поцікавився нарешті.

Інтар кивнув. Добре, що не лінувався запам'ятовувати, коли наставник Сорот креслив вуглинкою літери та називав їх… Хлопчик уже досить жваво читав по складах і був упевнений, що боргову розписку Наймора розшукає.

— Гаразд! — зрадів студент. — То запам'ятай: зачаїшся під вікном… Не влазь у кімнату, поки баба не вийде з неї…

— Угу. Не хвилюйся. Головне