Олександр Михайлович Кривуля - Філософія: Навчальний посібник.

псевдоузагальнень, що ставали перешкодою у розвитку наукових знань. З метою зруйнування такого гальма, Оккам свою знамениту „бритву” (методологічний принцип). Частіш за все вона дається у таких формулюваннях: „Без необхідності не слід утверджувати множину” або „Сутей не слід множити без необхідності”. У конкретно-історичному значенні цей вислів ставав гаслом емпіризму, що був спрямований проти спекулятивно-реалістичної схоластики.

У останнє століття середньовіччя почалась радикальна переоцінка всієї культури взагалі і схоластичної філософії зокрема. Так переоцінка вже була справою іншого покоління - гуманістів доби Відродження.

Литература

Першоджерела

1. Абеляр П. История моих бедствий / и другие произведения / - М.: Наука, 1959. - 254 с.

2. Абеляр П. О диалектике // Вопросы философии, 1992, №3.

3. Абеляр П. Тео-логические трактаты. М.: Прогресс, Гнозис, 1995. - 413 с.

4. Августин Святий. Сповідь. - К.: Основи, 2008. -319 с.

5. Ансельм Кентерберийский. Сочинения. - М.: Канон, 1995. - 400 с.

6. Антология мировой философии. Т. 1, ч. 1,2. - М.: Мысль, 1969.

7. Антология средневековой мысли (Теология и философия европейского Средневековья): В 2 т. Т. 1, 2. - СПб: РХГИ, 2001, 2002.

8. Боецій С. Розрада від філософії. - К.: Основи, 2001. - 146 с.

9. Мистическое богословие. - К.: Путь к истине, 1991. - 392 с.

10. Тертуллиан К.С.Ф. Избранные сочинения. - М.: Прогресс, Культура, 1994. - 448 с.

Навчальна

1. Жильсон Э. Философия в средние века: От истоков патристики до конца XIV века. - М.: Республика, 2004. - 678 с.

2. Коплстон Ф. Ч. История средневековой философии. - М.: Энигма, 1997. - 500 с.

3. Майоров Г. Г. Формирование средневековой философии. - М.: Мысль, 1979 - 431 с.

4. Суини М. Лекции по средневековой философии. Выпуск 1: Средневековая христианская философия Запада. - М.: Греко-латинский кабинет Ю. Л. Шичалина, 2001. - 304 с.

5. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. - М.: Высшая школа, 1991. - 512 с.

Додаткова

1. Боргош Ю. Фома Аквинский. - М.: Мысль, 1975. - 293 с.

2. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. - М.: Искусство, 1972. - 318 с.

3. Поснов М.Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей - 1054 г.). - К.: “Путь к истине”, 1991. - 614 с.

4. Честертон Г.К. Вечный человек. - М.: Политиздат, 1990. - 544 с.

5. Неретина С. Огурцов А. Пути к универсалиям. - СПб.: РХГА, 2006. - 1000 с.

6. ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ
6.1. Загальні риси духовного стану епохи Відродження

Епоха, що отримала назву Відродження, або Ренесансу, охоплює XIV-XVI ст. У історії культури це був час надзвичайного злету людського духу, що виявив себе у найрізноманітніших сферах діяльності. Ця епоха дуже багата на людей велетенської натури. Достатньо назвати такі імена як Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Леонардо да Вінчі, П’єтро Помпонацці, Лоренцо Валла, Джуліо Ваніні, Томмазо Кампанелла, Джордано Бруно, Томас Мор, Мішель Монтень, Ніколай Кузанський, Еразм Роттердамський та багато інших. За часів Відродження відбулася Реформація - визначна подія у релігійному житті Європи, відомої діячами якої були Мартін Лютер, Жан Кальвін, Ульріх Цвінглі, Томас Мюнцер.

Відродження - це загальний культурний рух, який охопив спочатку Італію у XIV ст., потім, до кінця XV ст., розповсюдився серед інших країн Західної Європи, а в XVI ст. поширився і на деякі країни Східної Європи (Чехія, Польща). Культура, що з’явилась, була міською культурою ранніх буржуазних суспільств, які народжувались у цей період. У центр такої культури поступово перемістилася людина, яка прагнула розірвати пута традиційного суспільства, придбати більшу самостійність, людина, що усвідомлювала значення своєї сили й талану. Така людина відчувала гордість за властиву їй позицію незалежності. І ця позиція докорінно відрізнялася від традиціоналізму середньовічної людини.

Для того, щоб у повній мірі відобразити таку нову людину, знадобилися значно всебічніші й глибші знання тієї спадщини, яку залишила античність. Зважимо при цьому на те, що середньовічний релігійно-християнський світогляд, який ще недавно панував, обмежувався лише придатною для себе частиною античної спадщини.

Духовна культура Відродження, і філософія зокрема, невід’ємна від гуманістичного руху. Саме слово humanitas (людяність) було запозичене у Ціцерона, який вважав, що поняття “людяність”, як найважливіший результат культури, що була вироблена у грецьких полісах, збереглось у Римі (Італія ж для діячів Відродження здавалась законною спадкоємницею античного Риму). Це слово частково вживалось і у патристиці, однак у часи схоластики, коли церква більше відповідала духові феодалізму, це слово було забуте. І гуманісти, для виправдання свого повороту до проблем людини, неодноразово апелювали до авторитету патристики.

Характерною рисою культури Відродження було гостре усвідомлення ролі такого фактору людського життя як час. Середньовіччя більше схилялось до категорії вічності. Рутинний склад життя, традиціоналізм, корпоративність не вимагали годинників. Проте в нових умовах час дедалі частіше почав сприйматись більш диференційовано, набував більш індивідуального значення. Зміна ставлення до часу була показником зростання особового начала в житті міст.

Іншою прикметою Відродження був сплеск попиту на розумову працю, що виявилось у зростанні кількості представників вільних професій (юристів, лікарів, вчителів). У середні віки людей, що не були пов’язані з цехами і різними іншими корпораціями, було дуже мало. У нову ж епоху вони стали окремою і