Андрій Анатолійович Кокотюха - Чорний ліс

на заступника провину за провал диверсійної операції, що призвів до людських утрат. Хоч насправді група, яка готувала акцію, у повному складі напилася й дала заскочити себе німецькому патрулю. Усіх розстріляли на місці, крім бійця, що прокинувся раніше й відійшов подалі в кущі до вітру. Офіцер тоді ледь викрутися, історію залагодили швидко, бо копатися в ній нікому не було вигідно. Але певні висновки Пахомов для себе виніс, прагнучи зробити все від нього залежне для налагодження дисципліни в підрозділі – і розуміючи: можливості має вкрай обмежені.

Через те вкотре погодився з командиром, вирішивши, що для виховної роботи досить їх обох та самого порушника. Тим більше, боєць Зубов був не єдиним, і комісар усерйоз налаштувався викликати кожного з тих, хто причетний до скоєння злочинів під час операції в селі Залісся.

Поки Зубова кликали, Маневич звично виставив на грубо збитий зі снарядних ящиків стіл пузату фігурну пляшку зеленого скла, наповнену по вінця. Поруч з’явилися бляшані кухлі, один, із відклепаною ручкою, командир поставив біля себе. Скільки Пахомов знав командира, завжди чув від нього: чоловік без надмірностей, член партії більшовиків із тридцять сьомого року, довіру виправдав, а більшовики – народ узагалі не вибагливий. І товариш комісар перший мав би це знати. Говорив так Маневич до того, що йому однаково, з чого пити. Є ручка на кухлику, нема – без різниці. Головне – аби тара не текла і компанія була підходящою.

– Будемо, Пахомичу, – традиційно сказав командир, щедро хлюпнувши кожному, при цьому потягнув носом: – Первак. Розвідники казали, ніби лиш учора вночі хазяїн цідив із апарата. І бач, яку штуку приперли!

Маневич мав на увазі пляшку. Покрутив, поклацав язиком, простягнув через стіл комісарові:

– Глянь, Пахомичу. Цінна річ.

Командир випив ніби між іншим, наче так належить до розмови. Пахомов, клянучи себе подумки останніми словами й укотре обіцяючи взяти себе в руки та бодай притримати коней, теж перехилив. Самогон обпалив, градусів сімдесят, не менше. Та дуже швидко обшиті грубими дошками земляні стіни стрибати перестали, довкола стало навіть світліше, думки прийшли до ладу.

Командир тим часом уже розкладав із бляшанки шматки тушонки на товсті скибки чорного хліба, розрізав навпіл нечищену свіжу цибулину, відкусив свою частину просто так, без солі, захрумкав. Пахомов спробував закусити, як водиться, але вже вкотре не зміг примусити себе до їжі. Довго й старанно жував невеликий шматочок м’яса, тоді, щоб заковтнути, щедро запив водою з казанка, аж тоді спромігся з’їсти трошки хліба. Узяв пляшку, підніс ближче до очей, для чогось понюхав.

– Чим цінна, Яковичу? Наливати зручно?

– Тю! Глянь на саму місткість – товсте скло, недешева робота! Така пляшка, товаришу комісар, сама по собі дорого коштує! – Маневич теж ковтнув води. – Шумейко, взводний наш, знаєш Шумейка? Та знаєш, знаєш, герой!

– Хто герой?

– Шумейко, не ми з тобою, – командир реготнув. – Так ось, йому, значить, пояснили там, де він брав: пляшка не проста. Це з партії якоїсь там сто разів очищеної, мов бабська сльоза, формової горілки якогось торгівельного дому Бачевських! Кажуть, за Польщі перша монополія на це діло! – Маневич клацнув по горлу пальцем. – Ти придивись, там ще якісь медалі. Горілкам медалі дають, ти бач, як жили…

– Мабуть, добре жили, – бовкнув Пахомов, ставлячи трофейну пляшку посеред столу.

– Хрін зна, як жили, – Маневич знову налив обом, цього разу менше. – Але з такої склотари, товаришу комісар, воно наче смачніше. Хіба ні?

– Не розібрав.

– Так розбирай! – знову реготнув командир. – Воно, знаєш, наче такий ефект… Сама очищає в цьому склі.

– Не буває так, – гойднув головою Пахомов, хоча насправді готовий був у це повірити.

– Буває, – Маневич випив, знову старанно закусив і вже з повним ротом прокричав, відповідаючи на стукіт у двері бліндажа: – Давай його сюди!

Пригнувшись, Дмитро Зубов переступив поріг.

Розгледівши командира й комісара за столом, завмер, ніби міркуючи, як треба зараз себе поставити. Маневич кахикнув чи, точніше, хекнув, вихлопуючи явно щойно випите. Глянув грізно, уперся кулаками в коліна, запитав:

– Чого стоїш, наче бик насцяв? Доповідай, як положено!

Зуб виструнчився, опустив руки вздовж тулуба, виклично виставив уперед неголене підборіддя:

– Товаришу командир, боєць Зубов за вашим наказом прибув.

– Прибув, значить, – Маневич повернувся до Пахомова, відразу втягуючи його в розмову. – Бачте, товаришу комісар, він за наказом прибув. Виконує накази, значить. Дисциплінований боєць. А скажи мені, боєць Зубов, туди твою мать, хто тобі наказував стріляти в людей, коли ходили в село на операцію?

Зуб вирішив за краще промовчати.

– Мовчиш? Може, я, коли ставив тебе з дружками твоїми на забезпечення, наказував убивати мирне населення всякий раз, коли бійці виходять на завдання? Була в нас така розмова довірлива, га, Зубов?

– Ні.

– Не чую, – командир подався вперед, театрально приклавши розчепірену долоню до вуха.

– Аж ніяк не було такої розмови й таких наказів, товаришу командир, – відчеканив Зуб.

– Може, я чи ось комісар, товариш Пахомов, перед усім строєм закликали вас, радянських партизанів, воювати з цивільними у ворожому тилу? Обов’язково треба лишати після себе розстріляних мирних жителів, спалені хати? Мародерством займаєшся, Зубов? Думаєш, я не знаю твоєї біографії? Інші двоє так само… Бач, розпустилися, згадали старі звички. Тут вам не базар із вокзалом, Зубов! Блатних «малин» так само нема! Як і народних судів. Розмова з такими коротка. Трибунал та розстріл на місці, зрозумів мене?

– Так точно.

– Усе, – Маневич відмахнувся, наче від набридливої комахи. – Вільний, можеш іти. Хай сюди по черзі всі заходять оті, маму їхню нехай, герої. Що треба сказати?

– Так точно, товаришу командир.

Зубов знову виструнчився, не дуже зграбно повернувся через ліве плече, збираючись за командирським наказом іти геть. Та враз його зупинив обурений та водночас десь навіть ображений вигук комісара:

– Стій! Куди пішов!

Зуб завмер.

– Кру-гом!

Зуб виконав наказ, при цьому ледь прикусивши нижню губу.

– Що таке? – здивувався Маневич.

– Товаришу командире, а той…

– Який – той?

– Виховна бесіда, – Пахомов навіть підвівся, машинально відсунувши вбік кухля. – Ми ж не просто так, товаришу Зубов. Хай там у вас біографія… – комісар, не стримавшись, гикнув, прикрив долонею рота. – Ми не про те зараз говоримо. Ви вчинили злочин, дисциплінарний злочин…

– Саме я? Конкретно пред’являєте? – вирвалося в Зуба.

– Там багато винних. Точніше всі.

– Отак от, усі винні?

– Усі, – Пахомов намагався говорити твердо. – Усі. Одні порушували закон. Інші мовчки дивилися, не заважали. Значить, схвалювали. Ви зрозумійте, товаришу Зубов! Місцеве населення обдурене пропагандою фашистів та їхніх посіпак із числа озброєного націоналістичного підпілля! Щоб схилити людей на свій… на наш,