Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

але перемагає тут, на жаль, приреченість, відчай, самотність… Взагалі, особисте життя геніїв досить непросте і зазвичай нещасливе, сповнене страждань.

— Як цікаво. Ти чудовий музикант, так відчуваєш музику. Шкода, що ти залишив її.

— Насправді, музику я не залишав. Вона в моїй душі постійно. Я ніколи нічого не залишаю, запам’ятай це. — Він усе ще з сумом дивився Любці у вічі.

— Не будь сумним, Любчику. — Вона обійняла його й поцілувала у щоку.

— Я надто близько все сприймаю до серця, вибач. Іноді мені важко впоратися з емоціями, які навалюються на мене, як цунамі, мало не збиваючи з ніг. От зараз: дивлюсь на тебе, а всередині вирують такі почуття, що описати словами несила.

— Я так тебе розумію…

День непомітно перейшов у ніч. Сон навіть не насмілився нагадати про себе — він був під надійною обороною емоцій. Коли свічка догоріла, увімкнули світильник і продовжували розмовляти, переживаючи заново свої життя, тільки цього разу удвох. Пробалакали аж до ранку. Вона міцно тримала його руку. Він не випускав її зі своїх обіймів. Вони насолоджувалися одне одним, занурюючись у теплі потоки ніжності.

Уже розвиднювалось, коли Любомир приготував каву й вони вийшли на балкон. Високий замок ще світився у ранковому мороці, створюючи враження казки, небо жевріло в очікуванні сонця. Раптом перші промені обережно визирнули з-за обрію, золотистим серпанком оповиваючи все навкруги.

***

Короткі спалахи зустрічей під ліхтарем у снах, які так довго чекали свого втілення, обернулись у дивовижне полум’я кохання. Безсонна ніч поряд із Любомиром сповнила Любку такою енергією, що вона помчала на роботу, мов на крилах. Добре, що редакція знаходиться недалеко від його дому — вона домчала до неї хвилин за п’ятнадцять. Пішки. Радісно привітавшись з колегами, мимохідь увімкнула чайник. Ледве встигла сісти за свій стіл і завзято викласти канапку, що похапцем приготувала перед виходом і зараз мала намір миттєво поглинути, як поряд опинилась Оленка.

— Любочко, мила моя, ти зустріла його?!! — радше стверджувала, ніж питалась вона: щасливе обличчя подруги красномовно це засвідчувало.

— Так! Ми зустрілись! …і не спали всю ніч. Навіть поснідати забули, уявляєш? — прошепотіла Любка, відклавши убік канапку. — Ні-ні, не те, що ти подумала! Розпусні думки облиш. Він особливий, розумієш? Ой, давай за кавою про це, інакше не зможу зараз працювати!

— Гаразд, за кавою. Любочко моя, мені так радісно за тебе! Яка ж благодать зійшла на тебе з небес! Хвала Богу, це звершилось! Ми мусимо відсвяткувати це як слід. — Вона обійняла подругу за плечі.

Лиш тільки розпочалась обідня перерва, подруги взялись попід руки й помчали у кав’ярню — «обмивати» грандіозну подію.

— Ну, розказуй! Де ти зустріла його? Який він? Такий же, яким був у твоїх снах? — нетерпляче сипала питаннями Оленка.

— Зустрілись ми не там, де в снах, але все було точнісінько так, як я собі й уявляла. Він упізнав мене! Упізнав!

— І ви всю ніч не спали? — врешті підсунувши до себе тарілку з тістечком, перепитала подруга.

— О, нам було не до сну. — Любка мрійливо закотила очі. — Ми розмовляли, розмовляли… Нам стільки всього треба було сказати… Ми слухали Шопена. Він грав мені на фортепіано! І час так швидко промайнув… Знаєш, я ніколи не думала, що можна настільки однаково бачити, відчувати й переживати. Господи, та ми навіть дихали в унісон! Його світ, у який я занурилась, — він мені такий близький, такий рідний, ніби я завжди була його частиною. І це так дивно…

— От бачиш, мрії збуваються! — радісно констатувала Оленка.

— Так, тепер я точно знаю: мрії збуваються. Я довго мріяла, і мої мрії здійснилися. Це завдяки тобі — ти вселила в мене віру. Я би запросто зневірилася, якби не ти.

— Любочко, вселяти віру — прямий обов’язок друзів, — задоволено всміхнулась Оленка.

День добігав кінця. Любка з нетерпінням чекала вечора: вони зустрінуться з коханим біля їхнього ліхтаря, і цього разу не у снах. Після роботи чимдуж помчала додому — вона має бути неперевершеною сьогодні.

Спершу поніжилась у пінистій ванній, затим дістала з нижньої полиці шафи темно-зелену сукню, котру надягала, мабуть, разів два у своєму житті. Усміхнулась. Вона знала, що саме в ній піде на побачення з коханим. Для інших подій ця сукня просто не годилась: дуже вже чепурна була, а жінка любила якнайпростіше — джинси, кофтини, мокасини і тому подібне… Затим дістала туфлі на шпильках. О-о, вона їх просто терпіти не могла! Та й бруківка — перший ворог високих підборів. Але ж… усе має бути ідеально, тому — так: шпильки і бруківка будуть успішно поєднані сьогодні ввечері!

Вона поправила зачіску, «навела красу» на обличчі й оцінювально подивилась на себе у дзеркало. Задоволено кивнула своєму відображенню: годиться!

Любомир теж очікував зустрічі. Це було так хвилююче — він чекатиме кохану на їхній вуличці, під їхнім ліхтарем… Сьогодні в них буде справжнє побачення! І воно має бути особливим. З обіду він пішов додому, щоб як слід підготуватися. Ретельно прибрав у квартирі, затим взяв душ, поголився, одягнув чорні брюки і свою улюблену темно-червону сорочку. Дорогою купив букет рожевих троянд і поквапився на місце зустрічі.

Ця вузенька вуличка була, як завше, безлюдною. Любомир став під ліхтарем і задумливо схилив голову. Він згадував сьогоднішню ніч, проведену із коханою. Вона наповнила його душу спокоєм, ніжністю і щемливим трепетом водночас.

Ця вуличка… Чому саме сюди привели їх сни? Що в ній такого особливого? Та й узагалі, їхня неймовірна зустріч, кохання й переконливе відчуття, ніби вони знають одне одного все життя… Все це було якось надміру фантастично, нереально. Цьому мусить бути якесь логічне пояснення. Але яке?

Ось і вона! Любомир захоплено дивився, як кохана прямує вуличкою. Як же їй личить зелений колір! На мить з