Тимур Іванович Литовченко - Фатальна помилка

які я щойно сказав, — це лише передові війська.

— Тоді навіщо вам збирати посполите рушіння?

— По-перше, моя люба дружинонько, не тільки мені. Різні полковники збиратимуть посполите рушіння у різних воєводствах — так вирішив сейм. По-друге, не сумнівайтесь, що наші незрівнянні полководці Потоцький і Калиновський розіб’ють передові загони бунтівників.

— Але тоді…

В очах Ельжбети читалася надія, що на тому все окошиться, посполите рушіння загалом не знадобиться, й її коханому чоловікові не доведеться вгрузати у небезпечні військові справи.

Ох ці вже жінки!..

— Але тоді, моє кохання, доведеться виловлювати дрібну дичину — окремих «зайців», які дременуть від козаків після їхньої поразки. Оцим і займатиметься наше посполите рушіння. Й я у тому числі.

— Тільки цим?..

— Тільки цим, моє серденько.

– І не більше?

— Слово шляхтича! Більше того: я не одразу поїду скликати посполите рушіння: спочатку проведу з вами вдома цілий тиждень, лише потім.

— Так вирішив сейм?

— Так вирішив сейм. Бо нема чого квапитися.

— Дякую, мій ненаглядний.

На обличчі Ельжбети сяйнула посмішка. Вона з полегшенням зітхнула, підійшла упритул до чоловіка, рвучко обійняла та поцілувала його, не зважаючи на присутність майже дорослого сина. Томасик теж лагідно посміхнувся, потім хитро примружився.

— Отже, Ельжбето, прошу завтра ж повернути цього юнака до Кисилинської школи. Адже немає жодних підстав для хвилювання. Бунт голоти буде швидко придушено, й життя так само швидко унормується. Тим паче, немає підстав припускати, що збурені Хмельницьким козаки дістануться тутешніх земель. Отже, деяким мазунчикам доведеться повернутись до занять.

– Із задоволенням, батьку! — та одразу ж у голосі Томасика показовий ентузіазм змінився легкою образою: — Тільки я не мазунчик…

— Ну гаразд, гаразд, пожартував! Я розумію, що ти радий провести кілька днів у сімейному колі.

— Звісно, батьку!

– І сьогодні ти будеш з нами.

— Дякую, батьку!

— Але завтра ж назад до школи!..

— Так, звісно.

Ельжбета посміхнулась якимсь своїм думкам, потім мовила:

— Що ж, піду шукати Самійла. Треба розпорядитися щодо обіду. Тепер уже можна віддати розпорядження про обід, мій любий чоловіче?

— Звісно, так, моє серденько.

Правий берег р. Стрипи неподалік Зборова, 5 серпня 1649 року

Ось нарешті по мосту проїхав останній вершник, що належав до посполитого рушіння Київського воєводства. Далі настала черга переправлятися довгій низці обозних возів, навантажених різноманітним скарбом. Його королівська величність Ян ІІ Казимир розраховував на тривале протистояння з клятими бунтівниками, тому й наказав обладнати військовий табір усім необхідним. З точки зору стратегії, позиція справді обрана бездоганно. За кілька днів тут можна створити своєрідний плацдарм для наступу на непокірливу голоту. При цьому шляхетський табір буде звідусіль захищений від нападу природними перешкодами. А на другому березі Стрипи — добрий замок з міцними стінами. Нічого не скажеш, прекрасна ідея!..

По всьому виходило, що тепер фортуна мала посміхнутися саме польському панству. Все ж таки війна тягнеться другий рік поспіль, за цей час коронні війська та посполите рушіння встигли набути неабиякого досвіду ведення бойових дій не тільки проти бунтівних козаків, але й проти їхніх спільників-татар.

Немирич інколи згадував, якими наївними очима дивились усі поляки на війну з бунтівниками Хмельницького ще торік. Думали, що впораються місяців за два… максимум — за три. Щиро вірили, що бунтівники дременуть від них, немовби перелякані зайці. Неквапом збирали посполите рушіння. А воно он як обернулося!..

А може, біда була в тому, що старий король Владислав IV Ваза не зміг придушити бунт одразу, бо смерть вже ходила поруч із ним?! А доки новий король Ян ІІ Казимир перебирав правління на себе, повстання розрослося до небачених раніше розмірів…

Хтозна! Але якщо так, то польське військо було приречене на невдачу самим небом… Дивно, дуже дивно.

Та в будь-якому разі тепер військо очолює сам король — лише ця обставина змушує триматися якомога впевненіше навіть останнього німецького піхотинця-найманця, не кажучи вже про пихате панство. Козаки?.. Татари?.. Матка Бозка — що може вдіяти купка навіжених пройдисвітів проти славетного воїнства, яке зібрав під своєю рукою король Ян Казимир!!!

А до чого ж вдалу позицію для табору обрали — про кращу годі й мріяти!.. Залишивши стародавні оборонні споруди Зборова на лівому березі Стрипи, шляхтичі переправлялися трьома мостами на так званий «острів» (а насправді — на правий берег річки) й повільно розгорталися вверх за течією від місця впадіння в основне русло притоку — Малої Стрипи. Невдовзі тут постане базовий табір, у центрі якого королівський почет зараз завершував обладнання ставки Яна Казимира.

Таким чином, із