Тимур Іванович Литовченко - Фатальна помилка

заходу та півдня поляків захищатиме притока, на півночі посполите рушіння під орудою пана Кержицького, посилене німецькими найманцями й десятком гармат, має зайняти вигідну позицію на тамтешніх пагорбах. На східному напрямі (найімовірнішому, звідки слід було очікувати приходу бунтівників) захист був найнадійнішим: насамперед, це величний, з міцними стінами Зборівський замок, в якому укріпився князь Корецький, а в його тилу — ріка Стрипа.

Що ж, нехай кляті бунтівники тільки спробують сунутися — вмить дістануть на горіхи! Взяти Зборівський замок непросто, до того ж з «острова» по трьох мостах завжди можна перекинути підкріплення в будь-яке місце ймовірного театру бойових дій.

Якщо ж спалити мости, то захопити табір на «острові» козакам точно не вдасться, як би не старалися зробити це. Вигнута закрутом Мала Стрипа робила неможливими удари з півдня й заходу — всякий, хто сунеться звідти, ризикуватиме наразитися під час переправи на вбивчий перехресний вогонь гармат і мушкетів. А щоб напасти з півночі, голоті довелось би дертися по схилах пагорбів під навісним обстрілом. Куди не кинь, всюди клин!

Немирич мимоволі посміхнувся: він завжди полюбляв бездоганні речі, а план облаштування табору на «острові» проти Зборова видавався йому просто ідеальним!

Але його самолюбство тішило не тільки це. Під час останньої військової наради йому вдалося внести декілька вельми доречних пропозицій щодо розстановки збройних загонів — і всі вони були із задоволенням сприйняті. Як же не пишатися загальним визнанням його талантів?!

Ну що ж, якщо все йде добре, про серйозні справи на деякий час можна і забути. Тепер же слід негайно пообідати. Як генеральний полковник посполитого рушіння Київського та Волинського воєводств, Немирич вважав за необхідне прослідкувати, щоб усі люди з підвладних йому загонів переправилися на «острів». І дозволив собі полишити місце переправи лише після того, як останній підпорядкований йому шляхтич зі своїм почтом та служниками ступив на земельний клин між Стрипою і Малою Стрипою, а міст почали перетинати обозні вози.

За цей час Юрій встиг не тільки зголодніти, але й притомитися. Дивина, та й годі! Нібито не їздив нікуди, а просто мотався з одного берега на інший, віддавав розпорядження, клопотався про щось — а втома відчувається неабияка… До чого ж підступною буває звичайнісінька метушня! Тепер би якнайшвидше дістатися до того місця у гігантському людському мурашнику, де отаборилися його челядники, злізти нарешті з сідла, розтягнутися на прогрітій серпневим сонечком землі… А потім як слід відпочити.

Цікаво, чи встигли служники приготувати обід? Зараз куди не поглянь, скрізь чиїсь челядники щось чистять, ріжуть, шпарять, шкварять, варять, смажать. Звідусіль долинає така вбивча, як для голодного стомленого чоловіка, суміш пахощів, що аж у голові паморочиться! Здається, ось-ось заслабнеш і з сідла догори дригом гепнешся! Швидше би вже дістатися до місця, де розташувалися його власні челядники…

Хоча зробити це нелегко. Панство тільки-но переправилося на «острів», тому отаборилися на призначених їм місцях далеко не всі. Хто не встиг цього зробити, той вирішував, за що хапатися раніше: панське шатро поставити чи обід приготувати? А таких дрібниць, між іншим — безліч. Тому весь різномастий людський мурашник галасував і доволі безладно метушився, через що проїхати між стоянками окремих шляхтичів було нелегко.

Як раптом з боку пагорбів, розташованих на півночі, долинув підозрілий, зовсім не мирний шум: чи то загула натужно земля під кінськими копитами, чи забряжчала криця, чи сотні людей загорлали щодуху… Що ж там сталося?! Ні, як не прислухайся — не розбереш, бо надто далеко. Але щось зовсім не мирне… Швидше, навіть небезпечне!..

От уже хмара куряви здійнялася у синє серпневе небо. Причому здійнялася курява саме над «островом», а не на лівому березі Стрипи, біля далеких, майже не видимих звідси Млинів… То що ж це таке, хто б міг пояснити?!

Все стало зрозумілим за декілька секунд, коли передані з вуст у вуста, до Немирича донеслися багатократно повторені перелякані зойки:

— Козаки!!! Козаки напали!!!

Козаки?! Що за маячня?! Чому вони нападають з півночі, а не зі сходу?! Як вони там опинилися?! Як і коли встигли переправитися на «острів»?! Як пан Кержицький, маючи під рукою посполите рушіння вкупі з німецькими найманцями, примудрився проґавити їх?! Чому мовчать спеціально віддані у його розпорядження гармати?!

І загалом, як могло статися, щоб…

Втім, шукати відповіді на силу-силенну запитань не було можливості: з верхівок північних пагорбів таки вдарили гармати — от тільки стріляли вони чомусь… по шляхетському табору!!! Коли за декілька секунд одразу дюжина ядер гепнулася в різних місцях, людська маса, що досі не встигла як слід упорядкуватися, здибилася і з шаленістю гірського потоку поперла у бік найближчого мосту.

Тікати разом з усіма хоробрий полковник аж ніяк не збирався, тому щоб уникнути збожеволілого натовпу, відскочив на самий краєчок берега Стрипи й відчайдушно вигукнув своїм служникам:

— До мене!!! Мерщій до мене!..

Долати опір оскаженілого від переляку натовпу було нелегко, та все ж до Немирича пробилися троє з п’яти хлопців, які перебували безпосередньо біля свого пана під час переправи. Юрій озирнувся ліворуч і засмучено підібгав губи. Очевидно, якісь пришелепкуваті візники спробували розвернути один з возів просто на середині мосту, і тепер він звісився задніми колесами у порожнечу над водою, надійно заблокувавши рятівний прохід з «острова» на лівий берег. З одного боку на віз напирав переляканий натовп, з іншого зчепилися краями й колесами ще три підводи…

Прагнучи порятунку, люди жахливо репетували, розгублені візники горлали, воли відчайдушно ревли. Ті, хто втратив надію урятуватися через заблокований міст, кидалися у воду,