Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

— Спасибі вам, баришне, що врятували вдовину долю,— сказала Бондаренчиха, вернувшися з лікарні, і ці прості щирі слова були вищою нагородою дівчині. Вона довго думала над тією фразою, дивувалася простій її формі.

«Спасибі, що врятували вдовину долю»... — тихо повторяла про себе.— Наче пісня яка...

Ближче пізнала Катруся й земського лікаря. Показалося, що то була сердечна, душевна людина, що теж віддавала в труд усе і вже встигла віддати свою молодість. До Катрі відносився лікар по-товариському й щиро висловляв здивування, що дівчина знає стільки з медицини.

— Мені доводилося бачити курсисток, що укінчили навчання, але вони знали далеко менш за вас. Ви взагалі виправдуєте мою думку, бо я, бачите, завжди тримався тої гадки, що обов'язкове закінчення якихось курсів потрібне лише для тої категорії людей, для якої взагалі має значіння диплом і те, що більш-менш єднається з ним. Людині ж, яка прагне знання й хоче його мати для практичного вжитку, можна здобути те знання й без вищої школи; ріжниця буде хіба лише в тім, що при свобідному вивченню потратиться в два рази менш часу, та Й саме знання буде соліднішим. Правда, люди, котрі хотіли би обійтися без школи, мусять бути наділені ініціятивою, енергією й твердою волею, а таких небагато. Звичайна ж більшість потрібує підштовхування, підтягання, прикладу й т. ін., потрібує оточення, що справді іноді цілком механічно, просто, як то кажуть, за вуха притягає суб'єкта до праці. Люди ж самостійні, з виробленим процесом мислення — тим непотрібне ярмо: вони й самі можуть вести себе, куди захотять.

На Катрусю такі розмови робили велике вражіння. Вони звучали в унісон з тими гадками, що несвідомо родилися десь у глибині душі дівчини, і як удачне розхитування поколиханого ланцюга, робили амплітуду більшою. Внутрішньо тріпочучи, запитувала:

— І ви серйозно кажете, що можна обійтися без вищої школи?

— Так. Я певен в тому. Вища школа, то насамперед декорація. По ідеї сила вищої школи в живому слові, шо має виходити, очевидно, з уст і живої ж людини. А між тим ми бачимо, що в наших університетах панує мертвечина, і оте «живе слово» гугнявлять якісь марудні трупи. Наука, професура, невпинний рух уперед — все те тільки слова. Університет — то старі міхи, і вступаючи туди з вином нових почувань, студент на першому ж кроці переконується, що від прекрасних слів зосталася тільки одна шкаралюща: на цілу сотню чиновників міністерства освіти, креатур, протеґованців, сухих педантів і мумій — може знайдеться дві-три живі істоті, та й ті, вимуштровані життям, засвоюють езопівську мову і... помовчують у критичні моменти. А ота «свята наука» зводиться на ступінь визубрювання перед іспитами найнеобхідніших відомостей та пізнавання де-яких сторін характеру даного професора.

— Не всі ж так...

— Не всі, то правда, бо немає правил без виїмків. Але то одиниці ж, а пересічно — а тільки ж цей вивод і потрібний — вища школа то тільки місце тренування дюжинних суб'єктів. Та от, щоб недалеко ходити, скажу про вас. От ви працювали рік у лікарні, підчитували де-шо з медицини, в результаті показуєте певну суму знання. І коли так було би й далі, то я мав би смілість твердити, шо через два-три роки ви мали би далеко ширший світогляд, ніж величезна більшість курсисток, що вчаться п'ять літ.

Катря задумалася. Перед нею розгорталися якісь перспективи, але в таких ще неясних контурах і формах, що думка цілком не втілилася в образ. Щось здалека давало себе чути, але що воно було, трудно осмислити. Так в лісі по заході сонця, в присмерку, щось таємно шепоче між кущами, а хлопчик зупиниться й питає тривожно: «що це?» Питає у свого серця, що сильніше забилося, у дерев, у неба — і нізвідки не має відповіли...

А в панскім дворі життя йшло весело. Всі, мов на перегонах, старалися видумувати щось оригінальне, веселе, і одна розривка йшла за другою, навіть без антрактів. Спільність радощів утворила з усіх дружну компанію, і тільки Катря якось тому всьому не попадала в тон: то кидала товариство в найцікавіший момент, бо квапилася до якоїсь хорої, то не могла взяти участи в пікніку, бо на селі має відбутися якесь читання й т. ін. Спочатку все це вносило якийсь досадний дисонанс,— на Катрю сердилися, висміювали, і часом було так неприємно, що дівчина серйозно думала, чи не позбавитися одразу потреби вислухувати всі оті натяки, часом не дуже тонкі шпильки й т. ін. Але потім те все якось улаштувалося, війшло в колею, і Катрі просто неначе дозволили бути не такою, як усі. Та й ніколи було звертати увагу: нові гості, безпереривні розривки, пікніки, прогулки — все це відбирало ввесь час.

Турнір, до якого всі так щиро готовилися, пройшов чудово. Про нього говорив цілий повіт, і всім було цікаво на нього попасти. Закликано було безліч гостей, наварено без кінця всякої їжі й питва — словом, як в добрі часи кріпацтва. Вина лилися рікою, музика, танці, маски, надзвичайні костюми. Навіть, старим звичаєм, покликано було й «нарід»,— і цей нарід топтався між на скору руку збитих столів та їв пироги, запиваючи поганеньким пивом. Довго ще після того згадували і в місті, і на селі веселу й оригінальну забаву багатих панів.

Сердечні діла молоди теж були в блискучому стані: кожний (а) був (а) у комусь закоханий (на), а часом одразу в дві або три особі. Наприклад, студент млів у присутності Соні, але це не стояло на перешкоді йому безперестанно думати, що він кохає Віруна, і він напереміну то тій, то тій говорив глибокі слова. Соня вислухувала їх до кінця, а в Віруна не ставало терпіння й на десяту фразу, і дівчина закінчувала розмову яким-небудь несподіваним фортелем. А в Соні удавалося іноді навіть випросити rendez vous. Тільки одне було дивне: завжди про те якимось невідомим шляхом довідувалася Вірун,