Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

Чогось йому не вистачає для душі… — закрокував кабінетом, спинився біля столу, щось там переклав з місця на місце, знову закрокував. — А щодо самотності, то… Дехто з тих, хто відчуває самотність, заводить кімнатних собачок чи ще щось, котів, наприклад, а ось до вашого чоловіка прилетів ящір, Петька Дактиль.

У Зіни сіпнулась губа, і вона поспішно її прикусила.

На якийсь час запанувала мовчанка.

— Ми з вами, шановна Зінаїдо Вікторівно, — заговорив далі Анатолій Петрович, — закрутилися у вирі одноманітних буднів. До всього ж ми відірвалися від природи, відгородилися від неї висотними будинками, екранами телевізорів та іншими зручностями урбанізації. І втратили здатність сприймати чудо природи. Чудо-юдо, як казали наші прадіди, які вміли створювати в своїй уяві і поселяти на землі зміїв-гориничів, бабів-ягів і багатьох інших див і чудес — злих і добрих. А ми вже й дивуватися не вміємо, ми надто практичні, не чекаємо дива у своєму житті, не віримо в нього, от диво й зникло. До всього ж світ ми сприймаємо лише очима. А ось дехто вміє бачити його і душею. Недарма ж сказано: душа повинна трудитися.

— А хіба… — почала було Зіна і вмовкла.

— Ви хочете запитати: а хіба душа не сліпа? Хіба душа вміє бачити? (Зіна мовчки кивнула). В кого як, відповім. В кого як, шановна Зіно. В одних душа сліпа, і вони блукають у потемках, в інших — зряча, і вони бачать те, що нам, сліпцям, не дано бачити.

— А як же тоді розуміти цю історію з химерою? Адже чудес у наш час не буває.

Психотерапевт м’яко посміхнувся.

— А це все залежить від того, хто як на чудо дивиться. Ми з вами давно, ще звідтоді, як виросли з дитячих штанців, загубили віру в диво-дивнеє, і воно відомстило нам — перестало приходити до нас. Бо чого йому приходити до того, хто його не чекає і хто в нього не вірить?

— Все це… даруйте, містика! — Зіна схопилась. — Не такої я чекала від вас мови, шановний Анатолію Петровичу! Все, що ви говорите, даруйте… фантастика!

— А це вже, шановна Зіно, розумійте і сприймайте, як хочете! — запальне вигукнув Анатолій Петрович. — Як вам ваша душа підкаже. Якщо вона, наприклад, підкаже, що це фантастика, то хай і буде фантастика. А повірите в чудо-юдо, то й літаючий ящір тоді з’явиться. Неодмінно з’явиться. Треба лише вірити і бачити душею, і стільки тоді навколо відкриється див предивних! Життя на них не вистачить!

Денис Зурбагай повернувся лише під вечір. Був він чомусь притихлий, зажурено-усміхнений.

— А знаєш, Зіночко, Петька Дактиль від нас уже полетів.

«Нарешті!..» — хотіла було крикнути вона, але стрималась і натомість обережно запитала:

— Куди?

— Додому, — махнув Денис рукою у напрямку стелі. — У свій юрський період мезозойської ери.

Зіна мовчала, не знаючи, як їй реагувати, і тому боялася необережним словом образити чи бодай шпигнути чоловіка.

— А втім, хай летить, — гомонів Денис не так до неї, як до своїх думок. — Кожний мусить жити тільки в своєму часі. Хоча без Петьки Дактиля мені буде трохи сумно.

На півдорозі до кабінету він зупинився, повернувся до неї.

— Я той… — сказав винувато, — рушницю в озері утопив.

— Як — утопив? — злякалась Зіна, як ніби рушниця була живою істотою. — Нарочито?

Він кивнув і додав, вже заходячи до кабінету:

— З полюванням віднині покінчено. Досить. Збиратиму краще гриби. Теж полювання, тільки тихе.

І Зіна за всі дні, звідколи зчинилася ця історія з птеродактилем, посміхнулася й полегшено зітхнула. Полювання вона терпіти не могла, вважаючи вбивство живих істот заради якоїсь там мисливської пристрасті заледве чи не варварством. І це добре, що Денис розквитався з ним, але… Але й рушниці було жаль: такі гроші пропали.

І від того вона засмутилась, і веселість зникла.

І ще відчула, що їй чогось (чи когось) шкода. Мабуть, добрих грошей, які можна було б взяти за рушницю (вона ж імпортна, дорога), якби Денис не поспішив її утопити. І ще чомусь жаль було й Петьку Дактиля, симпатичного, судячи по всьому, літаючого ящера, який жив колись у юрському періоді далекої-предалекої і не знайомої їй мезозойської ери і зник з планети Земля, може, й сотню мільйонів літ тому, а це гостював у неї в квартирі, гостював майже ж два місяці, а вона так жодного разу і не бачила його. Який жаль!..

В ПЕТЛІ ЧАСУ

Виявляється, штормове застереження передають не лише кораблям, а й тихим степовим селам, біля яких не те, що моря немає, а й навіть річки, якщо не рахувати колгоспного ставка, як то, наприклад, у Вітряках.

«Вітряки, Вітряки?.. — повторите ви замислено. — Гм… Не чув. Цікаво, де вони, ці Вітряки?»