Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

– Я не знаю цієї жінки, вона обізналася чи з кимось мене сплутала, – стенула плечима Дана.

Жінка пронизала її повними сліз очима, але нічого не сказала – хапнула ротом повітря і раптом почала падати.

– Лікаря! – крикнув хтось з артистів, які стояли за сценою, чекаючи на свій вихід. – У пані, вочевидь, сонячний удар. Он як спекотно, а тут стільки людей, така задуха.

Поліцейський неквапно взяв металеву баклажку, причеплену до його форменного паска, лийнув з неї на бліде обличчя жінки. Вона відкрила очі, але нічого не говорила, тільки водила безтямним поглядом по людях, які стояли навколо, ніби когось шукала. Але Дани серед них уже не було.

– Я проведу вас додому, – запропонував раптом другий поліцейський і подав жінці руку. – Прошу пані, вставайте! Помаленьку, потихеньку, ось так! Де пані мешкає? Ні-ні, саму я вас не відпущу. Доставлю вас під охороною, заодно і протокол складу.

Дана тим часом разом із Устиною, з якою вони жили в її родичів, уже вибігала із саду і спускалася Градним Узвозом до річки. Вони ще перед концертом домовилися прогулятися до замку, може, навіть скупатися у Стиру. Завтра дівчата попрощаються до наступного театрального сезону – Устина поїде до Рівного, де живуть її батьки, а Дана – до своїх у Туричі. Вона надіслала додому кілька листів, але на жоден не отримала відповіді. Сердяться, мабуть, досі. Авжеж, сердяться. Хто ще в селі зробив би таке, як вона? Ніхто. Та як би вони її не зустріли, що б не казали, але як же вона скучила за мамою й татом, за Димкою, за своїми Туричами. Страшенно скучила! Ну не розстріляють же її там за те, що за Степця заміж не вийшла! Та й Юрко… Де б він не був, але ж мусів за цей час навідатися до своєї мами.

Перед самою брамою замку Любарта, під старим ясеном, дорогу перегородив якийсь хлопець – розкинув руки для обіймів, розцвів широкою усмішкою.

– Скільки літ, скільки зим! Боже, якою ж ти красунею стала! Справжня панянка! Прилетіла з Кракова на вакації?

– Еге ж, прилетіла на акації, сяду на найвищій гілці і буду співати: «Кар-кар-кар». А що, у Луцьку всі хлопці так знайомляться з дівчатами?

– Олесю! Хіба ти мене не впізнала? Я Вадим. Ми ж разом ходили на хореографію? Навіть танцювали в парі!

– Вигадали б, пане Вадиме, щось простіше! Я не люблю, коли брешуть. І звати мене не Олесею.

Дана смикнула Устинку за руку, вони повернулися на Замкову площу і пішли бруківкою назад.

– Треба ж таке вигадати! Мабуть, був у саду, неподалік від сцени, коли та пані на мене налетіла. Почув, що вона називала мене Олесею, от і пішов слідом за нами, а тоді забіг наперед, вирішив приклеїтися, – сказала зі сміхом Устинці. – От хитрун! Хай тепер до залізної брами клеїться.

Увечері довго не могла заснути, перед очима поставало село, тато з мамою, Димка, Юрко… Думка про Юрка не йшла з голови. Ніч така місячна, що й справді – хоч голки збирай. Це б їм стояти вдвох десь під деревом, воркувати, мліти в обіймах. А вона навіть не знає, де він, що з ним. Може, зараз так само дивиться у небо на оцей величезний місяць? Може, так само тужить за нею, як вона за ним? Кажуть же, що закохані завжди відчувають одне одного навіть на великій відстані, навіть на різних кінцях землі, бо ж їхні серця завжди налаштовані на одну енергетичну хвилю.

Авжеж, закохані. А якщо він… Чогось же не відповів на жоден її лист, які вона надіслала у село. О ні! Ні-ні-ні! Його просто не було весь цей час у Туричах. Просто ще не було. От приїде і тітка Катерина дасть йому всі листи зразу. І він прочитає, а тоді… Думай про мене, Юрчику! Думай! Думай! Юрасю, Юрасику, Юрасенятко моє!..

Круглий диск, що завис над вікном, нагадав раптом про ту ніч, коли тато з мамою привезли сіно з-під лісу і складали його у шопі. Ох, як же вона тоді забоялася, що місяць так близько підкотився до землі і з нього до них на подвір’я може скочити той страшний дядько з вилами, отой підступний Каїн, про якого розповідав тато. Дурне мале…

Тільки задрімала, як у двері загрюкали – неспішно, розмірено, але сильно, вимогливо. Пірнула під ковдру і зачаїлася, тільки серце, як у переляканої перепілки – стук-стук-стук-стук.

– Устинко, не відчиняй! Не треба! Мало хто може приплентатися посеред ночі.

Але Устина вже запалила лампу, накинула халат і відчиняє двері. Дана визирнула з-під ковдри. На порозі постав опасистий чоловік у чорному поліцейському однострої. За його широкими плечима – великий круглий місяць, ніби чоловік і справді тільки-но зіскочив з нього. Здалося раптом: у руках цього чорного нічного гостя зблиснули вила.

– Ой, Божечку! Спаси і сохрани! – прошепотіла Дана і знову заховалася під ковдру.

– Олександра Радич? – басом прокотилося у нічній тиші.

– Ні, я Устина…

– А де панна Олександра?

– Тут така не живе. Я й не знаю ніякої Олександри.

– А це ми зараз побачимо.

Поліцейський спокійно, але напористо відтрутив Устинку від вхідних дверей і зайшов. Із сусідньої кімнати виглянули перелякані господарі.

– Що сталося, пане полісмене? – запитала Устинина тітка. – То хороші дівчата, дуже порядні і законослухняні, акторки з театру. Устинка – то донька моєї сестри. А то її товаришка. Повірте