Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

синіють губи. Раптом замовкає, перелякано дивиться на мене: чи не звинувачую я його? Чи не відмовлюся від нього? Це ж моя репутація може постраждати, якщо той Авдій…

Розбухле тіло, як лантух із половою, сповзає з крісла й бухкає переді мною.

– Його б усе одно тоді забрали. І капець! Він же сам вибіг до криниці. Сам! Я не тягнув його з того схрону. Пойми мене! Що мені було робити? Я мусів, мусів… А то б… Його назад у зону, а мене – у тюрму за неї. Нащо ж двом пропадати? Брат повинен прикривати брата. Повинен! Він мені сам колись казав, як ми ще малими були. Я не такий крепкий, як він. Я не витерпів би в тюрмі. І тебе не було б на світі. Заради того, щоб ти народився, я… я… якби треба було ще раз… Заради тебе… А в нього ж усе одно нікого. Він не міг знову покохати когось так, як її. Не міг! Я знаю…

– То це та сама криниця? – вичавлюю із себе й сам лякаюся свого голосу.

– Та сама. Я ж стільки разів просив… Казала колись моя мама, що доля колами любить ходити. Коло на коло накладається… І нічого просто так не минається…

– Колами, кажеш? – усміхаюся. – Завтра, ні, уже сьогодні ми побачимо – колами чи зигзагами.

Я кладу його на канапу, накриваю пледом і прилягаю поруч, як колись, у дитинстві. Заснув аж під ранок. Дивно якось заснув, ніби й не в сон увійшов, а на кухню зайшов: встав із канапи, спустився на перший поверх «гнізда ящера», як любить називати мій будинок Вітьок, – і на кухню. Але кухня не теперішня, не в цьому будинку, а у квартирі, де ми колись мешкали. Біля столу мама. Молода, вродлива, у блакитній блузці й картатому фартушку. Коси косиночкою зав’язані. Просіває борошно. Сито підняте чомусь аж над головою. Борошно біле-білесеньке, мов косиночка на маминій голові. Сиплеться, осідає легенькою хмаринкою на стіл. Мама крізь нього всміхається:

– Жоржику, а йди до мене! Будемо варенички ліпити.

Але від дверей владний татів голос:

– Не слухай бабських теревенів. Чоловік повинен заходити на кухню тільки для того, щоб попоїсти!

Крізь відчинену кватирку вривається вітер, підхоплює борошно, закручує у вихор. Борошняний крутіж перетворюється на сніговий, засипає підлогу, стіни. Мама вся в снігу. Їй холодно. Але вона всміхається до мене, простягає запорошені руки.

– Жоржику, сину…

Мені хочеться обійняти маму. Але я боюся, що тато розсердиться, назве мене мамієм. Повертаюся й неохоче виходжу з кухні, щоб іти за татом. Але щось утримує мене біля порога, щось не відпускає. Крадькома озираюся й заглядаю у вузеньку шпаринку причинених дверей. Мами на кухні вже немає. Тільки сніг… Тільки сніг…

Біжу за татом, хочу наздогнати його, сказати, щоб він зупинився, повернувся, бо там, на кухні… Але тато розмашисто крокує попереду і якось так дивно змінюється на ходу. Упевнені швидкі кроки (тато завжди так ходив – упевнено, з високо піднятою головою) стають повільнішими й повільнішими. Плечі опускаються, могутня постава розповзається. Ось тато нарешті оглядається, але це вже інший чоловік, зовсім інший. Мені важко повірити, що цей розповнілий дід із брезклим обличчям у масивних окулярах – мій тато, який щойно так владно наказував не слухатися маму. Чоловік важко дихає, його волосся таке ж сиве, як сніг, що вже замітає весь двір.

З тієї завії мене вириває телефонний дзвінок. Не можу перейти від сну до реальності. Кілька секунд борсаюся на межі між ними.

А телефон розривається. Ну кому там приспічило? На стаціонарний апарат мені мало хто телефонує, та ще й зрання. Хіба котрась із колишніх: вони полюбляють діставати мене мало не вдосвіта, коли я ще не встигаю прочуматися й не готовий відфутболювати їхні дурнуваті претензії й бабські забаганки.

– Алло! – незадоволено буркнув я, але вмить мій сон як рукою зняло. – А пішов ти!.. – закричав я. – Чого сюди дзвониш? Тобі що було сказано? Ніяких дзвінків на домашній номер! І взагалі…

– Босе, ну що ви як окріп… Реально. На ваш мобільний не добратися, щось конкретно з лінією. А я говоритиму чисто азбукою Морзе…

На тому боці дроту противне, якесь наче вимучене й вимушене Вітькове хіхікання, а біля нього чиєсь обережне дихання. Чиє б це? Може, Вітькова краля поруч? Я прислухався – ні, нічого не чути, мабуть, здалося.

– У медсанбаті все тіп-топ. Конкретно. Але через дорогу йдіть самі. Пропажу треба шукати там. А я тут мушу трохи залягти, тобто трохи відлежатися… після медсанбату. Січете?

– Січу! Січу, Морзе лохатий, шифрувальнику довбаний! Якби ти зразу все зробив тіп-топ, то й залягати не довелося б. Дивися, щоб ти справді в медсанбат чисто не ліг після того, як я… Ну все, бувай! І не дзвони на цей телефон ніколи! Ферштейн?

– Ферштейн, босе!

Спускаюся в тренажерний зал, автоматично роблю руханку, кілька хвилин кручу педалі велосипеда, переходжу до ванної, голюся, приймаю контрастний душ, розтираю тіло рушником аж до бурячкового кольору. Усе як щодня. Не хочу стати таким, як мій старий. Старість іще не дуже лякає мене, вона десь там, за трьома-чотирма десятками років, поки що я відчуваю до неї тільки огиду, страшну огиду. Але коли роки промайнуть, пізно буде боротися з цією охлялою клячею. Треба тепер, поки не пізно, завдавати їй превентивних ударів. Тому руханка, тренажери, обливання водою для мене – як «Отче наш» для вірянина.

Та сьогодні я скорочую свій ранковий ритуал до мінімуму. Усі думки через дорогу, у недобудованому будинку Кушніренка. Чому той чоловік поселився саме там? Що він