Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

затіяв? Старий, мабуть, правду каже: він приїхав помститися. Але як? Що в нього на думці? Утім, старому вже все по барабану. А от мені… Це ж який скандал вибухне! Моя репутація, бізнес, вибори… Але мене голими руками не візьмеш. Нікому ще не вдалося зіштовхнути з дороги Жоржа Немолюка. І цьому Авелю, цьому сивому дідуганові, цьому міченому рубцем на лобі совєтському каторжникові й канадському йогові, не вдасться.

Вітьок казав, що й Анжела може бути там, у нього. Не вірю йому. Я ж на власні очі бачив, що вона була мертва, коли вкидав у… Та навіть якби вона ще дихала на той момент, то поки долетіла до дна… Ні, це неможливо. «Але ж її там немає, немає!» – насмішкувато шепоче хтось мені в ліве вухо. «А йди ти!..» – відмахуюся. «А де ж вона? Де? На Любомльському повороті лисицею бігає чи біля криниці марою ходить?» – знову хіхікає хтось у праве вухо. «Відчепися!» – кричу. «А може, її янголи на небо забрали! Оті, що з підвальчика того художника, якого ти…» – чується вже в самісінькому мозку. «Вона в будинку через дорогу», – кажу. Краще вже погодитися з Вітьком, ніж із цим, що сидить у голові й хіхікає. Але якщо й справді вона тут, то це тільки на краще. Тоді я одним махом дві проблеми усуну.

Одягаю свій кавовий костюм за три штуки «зелених», пов’язую нову краватку – жовту з тонкими золотистими люрексовими смужечками, припасовую її золотою шпилькою до бежевої сорочки. «Як на елітну корпоративну вечірку зібрався!» – усміхаюся до себе в дзеркало. Дістаю із сейфа пістолет і спускаюся вниз.

Виходжу на терасу, на якій біліють круглий пластиковий столик та плетене крісло-гойдалка. Від тераси до хвіртки біжить доріжка, вимощена рожевим базальтом. Під місячними і сонячними променями камінь спалахує яскравими зірочками – вочевидь, у нього вкраплені крихти слюди чи якоїсь іншої породи з блискітками. Але зараз він не блищить, нагадує запітніле скло.

Відколи тут живу, ще жодного разу не виходив уранці з дому цією доріжкою. І ця хвіртка художнього литва із зображенням ящера ще жодного разу не проводжала мене з двору. Для мене єдиним способом проникнути за високі мури – у дім і з дому – є широка металева брама навпроти його правого крила. Щоранку вона наче сама собою починає рухатися вбік, – насправді це я даю їй команду через пульт, – а потім через неї з гаража на вулицю повільно викочується котрась із моїх тачок. Якщо сріблясто-сірий «лексус», значить, я займатимуся справами в місті, якщо ж чорний джип – поїду за місто. Щоразу автівка зупиняється на вулиці лише на коротку мить, на якихось дві-три секунди, допоки я знову натисну на кнопку пульта. Тоді висока чорна брама повзе назад і безшумно зачиняє клітку подвір’я, автівка ж зривається і їде в напрямку криниці, на виїзд із «царського села».

Сьогодні я не виїжджаю ні на джипі, ні на «лексусі». Мої ноги вперше ідуть від будинку до хвіртки з чорним ящером. У кишені кавового піджака за три тисячі баксів пальці стискають пістолет.

IV. Пастка для Попелюшки
1

Ледь-ледь випинаю своїх «близнят» і делікатно похитую стегнами – якраз настільки делікатно, щоб продемонструвати граційність і форми, привернути до себе увагу, але не здатися хвойдою. Я знаю, що приваблива, що все в мені в міру й зі смаком – накрохмалена шапочка-корона, з-під якої начебто ненароком вибиваються золотисті кучерики, білосніжний фартушок на модній і відкритій до межі дозволеного обтислій теракотовій сукенці, білі черевички на невисоких шпилечках, рівненькі, хоч трохи й повнуваті ніжки з круглими колінами в мереживних колготках.

Давно помітила, як мене роздягає поглядом чоловік у правому кутку бару. Але підходити до нього не поспішаю, дефілюю між столиками, прогинаю натреновану рівну спинку якраз навпроти нього – хай дивиться, хай нагулює апетит! Сам він, мабуть, і не підозрює, що я вже давно не тільки оглянула його з ніг до голови і з голови до ніг, але й підрахувала у своєму маленькому комп’ютері під накрохмаленою шапочкою-короною з кучериками, скільки він може коштувати. Низькувате чоло трохи збільшене невеличкими залисинами, акуратні бакенбарди з ледь помітним нальотом сивини, але стрижка молодіжна, а-ля Чибар із вулиці Стрілецької, у модний салон якого я заходила один-єдиний раз, бо він мені не по кишені. Костюмчик, звісно, не від Кардена, але й не з базарної ятки – явно ексклюзивчик, пошитий на замовлення, блискучі італійські черевики з довгими носаками, золотий перстень-печатка на мізинці… От тільки ця яскрава широка червона краватка в чорний горошок… Наче круглий бедрик, що приготувався до полювання на тлю…

Уже не сподіваюся на мультимільйонера, який раптом безтямно закохається в Попелюшку з Полісся й зробить її принцесою. Наївні мрії провінціалки, з якими я прийшла сюди два роки тому, розвіялися. Але чому б якомусь у міру грошовитому менові не зробити мене господинею добротного будиночка чи хоча б квартири? Чим я гірша від розмальованих краль, які під’їжджають сюди на розкішних іномарках і розважаються іноді аж до ранку? Від цих нахабних лошиць, товстих і сухоребрих, кривоногих і довгоносих, без ознак віку після численних пластичних операцій, манірних і солодкавих, верескливих і набундючених, які завжди почуваються так упевнено, ніби цей світ хтось приготував спеціально для них, на їхнє особисте замовлення, як готують у нас на кухні фірмові крученики з телячої філейки?

До речі, я готую непогано, нічим не зловживаю й голова в мене не болить. Але перед цими хвойдами – широкі плечі багатих батечків або чоловіків, за якими можна заховатися, як за надійною бронею, а за ними – гори зеленої «капусти» у фешенебельних банках.

А в мене… У мене стара хата з часів царя Гороха в Богом забутій поліській Мохинівці,