Зоран Жміріч - Блокбастер

вибирають інші, і схиляємося перед ними, як перед Святим Письмом. А де ми в усьому цьому? Де в цьому людина? Де наша власна воля? Наш вибір?

– Завжди є вибір.

– Є, але він знову ж таки зумовлений середовищем. Аміджу двічі відмовлялися брати на роботу. Він приходив на співбесіду, але як тільки чули, що його звуть Сенад – відразу прощалися. І все через те, що йому так інші вибрали незабаром після народження. Зараз він на фронті, і навряд чи хтось знає його ім’я. Завтра йому вручать медаль і вихвалятимуть як великого патріота. А правда в тому, що Аміджу ця країна, за яку він воює, хвилює так само, як диплом офіціанта. Де його батьківщина взагалі? Його привезли на передок, і хай він тільки спробує не бути патріотом.

Ми взяли по сигареті, прикурили.

– Де твоя батьківщина, Борно?

Мовчки кілька разів затяглися. Свіжий вітерець розігнав дим, порушивши сакральну незайманість природи.

– А де моя? Ця, яку я захищаю? Це моя батьківщина? Бо хтось казна-скільки років тому провів олівцем по карті й так вирішив? Він знов-таки вибрав замість мене. Якби він провів лінію трохи інакше, моєю батьківщиною була б якась інша держава. Може, зараз я воював би за неї проти тієї, яку захищаю зараз? Через десять років з’явиться якась третя сила і переможе нас. Вона буде нашою батьківщиною? І ми будемо за неї гинути, якщо вона воюватиме? І тоді за нас вирішать, що ми маємо бути патріотами й героями, і повинні загинути за кривулю з картографічного атласу? А правда полягає в тому, що ми сьогодні тут, бо стріляли по наших будинках. Бо до нас прилітали снаряди. Правда в тому, що до війни ми не думали про держави, хіба коли сперечалися, в якій знімають краще кіно. Правда в тому, що я і ти маємо більше спільного з тими трьома, яких ти поклав, коли ми зустрілися, ніж будь-коли матимемо з Церовцем чи Кватерником. Ось хто ти, Борно. Чужий вибір. Як усі ми. А якщо насмілишся сказати, що ти – щось краще, ніж те, чим вони тебе обмежили й затягли, – скажуть, що ти божевільний… Уяви, якби Аміджа сказав, що йому не подобається його ім’я і він хоче його поміняти, бо воно йому в житті принесло тільки проблеми. Та його підняли б на сміх. Бо коли інші тобі щось виберуть – це цінне. А якби Аміджа надумав виїхати з цієї держави, вважаючи, що вона не варта його життя, – назвали б зрадником. І так його збили на землю від самого старту, а він, з найкращими намірами зробити все інакше, ніж зробили йому, робить те саме зі своїм сином. Похрестив його в церкві. І це знову неправильно, Борно, бо знову за ту дитину хтось вибрав, чим вона має бути. І так нас видресирували, всіх нас, щоб ми не мали власної волі…

Борна повторив, ніби не чув, що я оце казав.

– Завжди є вибір.

– Швидкий вибрав. Вирішив бути інакшим. І став білим круком. І щоб довести оточенню, що він є – втік на війну. Думав, що повернеться додому особистістю, що вдома його сприймуть і цінуватимуть. Але ні, друже… Нас навчили, що вирішувати за себе неправильно. А найгірше – що вони самі не можуть правильно вибрати, але тицяють свій вибір нам у руки. Ми «Блокбастери», бо Шиме для нас вибрав цю назву. Ми воюємо, бо політики нам так вибрали. Усьому нашому поколінню впарили війну без єдиного запитання. Мені вибрали – вирішити, більше з тебе користі з живого, чи з мертвого.

Борна рішуче відповів:

– Мені шкода, але я взагалі себе не бачу у цій твоїй історії.

– Бо ти маєш перевагу. Різниця між нами в тому, що ти не маєш пам’яті, аби про все це думати. Тобі байдуже, куди тебе закинуло, твоя єдина мета – вижити. На всьому цьому терені ти єдиний маєш такий привілей, а світ цього стерпіти не може. Такого привілею ніхто не заслужив, і ти теж. Думаєш, що ти заслуговуєш бути кращим за всіх нас, невинним, як ангел, посеред цього кривавого бенкету?

Знову запала мовчанка. Він подивився на мене. Не думаю, що він відчував за собою вину, але в очах його я бачив розуміння наслідків, які йому накинули обставини.

– Хто ти, Борно?

– Людина.

– Що ж… Думаю, це найближче до істини. Ми всі один одному в останню чергу люди, а втекти від цього не можемо, хоч і постійно намагаємося. Ти людина. От тільки я себе зараз у цьому не можу переконати.

Я викинув недопалок у товсту ковдру снігу. Жар згас раніше, ніж устиг розтопити тоненьку крижану скоринку.

– Біжи, Борно. Біжи так швидко, як тільки можеш. Ти вільний.

Сяйво його очей підтвердило, що на дорозі я прийняв правильне рішення. Ту мить, коли він подумав, що житиме, коли в його очах промайнув вогник надії, я згадую щодня. Я ніби побачив своє віддзеркалення в його очах. Він подивився на мене, щиро широко усміхнувся і сказав:

– Я знав, що ти – людина.

Він побіг, раз за разом повертаючись і махаючи рукою на прощання. Спустився вниз на галявинку, не знаючи, в який бік звернути. Ще побіг, повернувся і помахав рукою, і знову рушив униз схилом. Униз, вперед, до свободи, до життя.

Аж поки впав.

Що я міг зробити для людини, яку без вагомих доказів засудив на смерть? Дати повірити, що вирішив подарувати їй життя. Я дуже багато йому заборгував. Ніколи не мав потреби пояснювати вчинки, які я сам вважав правильними… Але це була хоч слабка втіха, зважаючи на те, що я вистрелив йому в спину, поки він насолоджувався останніми ковтками волі й життя.

Гадаю, він падав з думкою, що я вище за всі підозри поставив віру в людину. Переконаний, що я йому повірив. Що всі ідеали відкинув заради життя. Може, уявляв, як доля нас знову десь зведе. Як він знайде мене після війни. Як ми будемо один до одного приїжджати. Залишимося друзями. Станемо людьми. Житимемо. Може, він уявляв, як ми попиваємо домашню ракію, якої він сам напалив і приніс із собою до мене. Як ми сидимо разом і дивимося старі фільми. Коментуємо цікаві епізоди, порівнюємо їх зі своїм досвідом, помічаємо місця, де зникає емоція і починається патетика.

Ми зробили нерівноцінний обмін. Він мені дав життя, я йому – смерть. Він помер, а я залишився жити. Зовсім не такий, як той