Зоран Жміріч - Блокбастер

замінованого автомобіля.

10.11.91 група бійців під моїм керівництвом усунула снайперський розрахунок на ділянці «Малий Берлін». Унаслідок акції противника деморалізовано.

Під час операції втратили бійця Ігора Брзека (1974).

Під час повернення з цієї акції потрапили у засідку, й нас захопив противник. Рядового Ентоні Шакича всю ніч допитували й били. Перед світанком мені вдалося скористатися нагодою, що п’яні вартові заснули, і витягти підлеглих на нашу територію. Рядові Ентоні Шакич і Івіца Черкез госпіталізовані, Черкез після огляду повернувся до підрозділу. Ентоні Шакича (1962) переведено у травматологію міської лікарні н. п. «Авалон», де він зараз проходить лікування.

14 листопада 1991 року

Командир підрозділу військової поліції: Андрія Цероваць

Я вимкнув ліхтар, люто стиснувши його. Тепер підвищення Церовця мене вже не дивувало. Звіт про операції підрозділу він перетворив на власну рекламу. Я згадав, як він сьогодні вранці казав Черкезу: «Розумний царює». Кватерник тут був простим гравцем, а от Цероваць вів гру. Очевидно, він натиснув на комбрига погрозами про можливу відповідальність. Тому бригадир поставив свій підпис на документі – і, думаю, не міг уже дочекатися, коли Цероваць зникне з бригади. Командири одне одного захищають, я це розумів і раніше. Але було бридко, що Цероваць усі Борнині акції приписав собі. Про Борну навіть не згадується, ніби його ніколи не існувало. Його просто стерли, як погану копію фільму, поверх якої на касету записали новий фільм.

– Бригадире!

Кватерник з усміхом повернувся до мене.

– То як? Готовий посісти місце командира?

– Бригадире! Ви дали мені не той документ.

Кватерник нахмурив брови й узяв папірець, що я йому передав. Він пробіг по ньому очима й спантеличено поглянув на мене. Я витримав його довгий важкий погляд. Нарешті він повільно відвернувся і зручніше вмостився на своєму місці.

Більше я з комбригом ніколи не говорив.

Я притулився до холодної шибки й занурився у свої думки. Джип підстрибував на вибоїнах. Стукаючись лобом об вікно, я бачив віддзеркалення свого ока. Й згадував, як тиждень тому тримав Борну на прицілі.

* * *

Багатьох його вчинків я тоді не розумів. І тільки тепер нарешті все прояснилося. До мене дійшло, чому він волів ходити на завдання сам, і чому ледь не кинувся на Черкеза, коли той провокував Майду. Загибель сестри викликала в нього огиду до будь-якого непоштивого ставлення до жінок. Особливо запам’яталася мені одна його фраза. «Ніхто не повинен страждати через чужі рішення». Борна мав рацію. Чи Макс, чи Безіменний, – неважливо, як його насправді звати. Кожен заслуговує на те, щоб страждати тільки через власні рішення, так само, як я приречений вічно страждати через свої.

Коли я востаннє його бачив, він був спокійний, ніби заздалегідь схвалив усе, що я готовий був зробити. Я все вирішив ще на дорозі, ще до того, як ми зайшли в ліс. Не знаю, чи було б мені легше, якби я вирішував, уже навівши на нього зброю. Може, в такому разі я міг би втішатися тим, що не мав часу як слід подумати.

Я запитав його, що він зробив би на моєму місці. Він мовчав. Він допоміг би мені, якби сказав, що не знає, – але він не зронив ані слова. Я згадав, як він сказав священику, що на свою слабкість не потребує нічийого благословення. Отже, не міг і я від нього вимагати полегшення мого становища й мого рішення. Я не мав сили стріляти в нього. Я не міг поставити його перед фактом, що збираюся його вбити. Втім, він же мав рацію, коли казав: немає гріха в тому, що ми намагаємося вижити.

Я опустив автомат і сказав:

– Пам’ятаю одну історію, яку чув у дитинстві. Не пригадаю точно, як мені її розповідали, який там сюжет, і чи до сюжету там узагалі, але ось що спало мені на думку…

Він мовчав, не зводячи з мене очей.

– У якесь село забрів якийсь дивний чоловік, святий, чи що… І найперше він зустрів дитину. Чоловік підійшов і запитав: «Ти хто?» Хлопчик, як і личить вихованим дітям, ввічливо відповів, як його звуть. Але чоловіку це не підійшло: «Я питаю не як тебе звуть, а хто ти?» Малий йому на те: «Я син сільського вчителя». Але чужинцеві знову не сподобалося: «Та я ж не питаю, чий ти син, а лише – хто ти?» – «Я ще дитина…» Дивак знову перебиває: «Та й вік твій мене не цікавить. Я питаю: хто ти?»

Ми обоє помовчали. Тоді я продовжив:

– Хто ти, Борно?

Він дивився на автомат, що звисав з мого плеча.

– Я питаю, хто ти? – повторив я й підняв погляд на нього.

– Я… Борна.

– Я не питаю про твоє ім’я і прізвище. Я питаю: хто ти?

Останні слова я вимовив повільно і з притиском.

– Хто ти?

Ми дивилися один на одного. Навколо нас під сонячними променями виблискував сніг.

– Я той, хто врятував тебе.

– Я питаю не про те, кого ти врятував, а…

– Ти питаєш, хто я. Я зрозумів.

– Так, я питаю, хто ти. То хто ж ти?

– Не знаю.

– Я знаю, хто ти. Ти те саме, що і я. І те, що ми всі тут. Набір рис і речей, які інші вибрали, щоб ти був тим, чим є. Як і мені вибрали. І Церовцю, і Кватернику. І так само Швидкому, Черкезові, Ентоні й Маркові Ковачевичу. І Аміджі.

Борна трохи розслабився. Він розстебнув куртку і верхній ґудзик сорочки. Я вів далі:

– Стара хотіла назвати його іменем свого покійного брата. А старий наполягав на імені свого брата. Не домовившись про ім’я на честь того чи іншого дядька, вони назвали його іменем діда. З боку батька. Так вибрали йому ім’я. Через кілька місяців стара понесла його в церкву похрестити. Піп їх прийняв, і все було добре, аж поки панотець не почув, як звуть малого. Додавши два й два, він випер обох з церкви. Коли вони повернулися додому, старий узяв Аміджу в руки й сказав: «Якщо твої не схотіли, то мої схочуть». І Аміджа замість хрещення отримав обрізання. Підрісши, Аміджа хотів зайнятися спортом. Він хотів стати тренером зі спортивної гімнастики, але мудрі літні люди переконали його, що гроші крутяться в туризмі, тож Аміджа вивчився на офіціанта. Тобто – знову сталося те, чого хотіли інші… І так з нами всіма, і все життя. Вибирають замість нас, наперед визначають, як ми житимемо, а ми мовчимо і приймаємо те, що за нас нам