Василь Миколайович Іванина - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

class="book">— Заспокойся, — голос Гаскара став твердим. — Ти абсолютно здоровий. Але повторюю: найперше нам потрібно індивідуалізувати пацієнта. В більшості випадків це стає опорою у пошуках власного “я”.

— Що це за брат об’явився? — видихнув Лусон,

— Ми звернулися до всіх громадян Рести…

— І коли ж він зголосився?..

— У мене таке враження, що ти не хочеш зустрічатися з ним?

— Ні.

У Лусона знову з’явилося відчуття, що за ним хтось потай стежить.

— Брат твердить, що ти з району Віланд, сектор Амон. Це тобі щось говорить?

— Нічогісінько. Мене звуть Лусон. Я почуваю себе Лусоном і ніким більше.

— Твій брат Сол каже, ніби ти хотів здійснити мандрівку в район Флор.

— Я не знаю ніякого брата. Я хотів би побувати в районі Флор. На тому місці…

— Що ж, Ола тебе проведе.

Час у домі Оли промайнув непомітно. Лусон здобував інформацію з відеобібліотеки Оли. Понад сто відеокристалів різного кольору. Історія Рести від найдавніших часів конденсувалась у кубиках світло-рожевого кольору, соціологія — в яскраво-зелених, економіка — в голубих.

Він вставляв ці кристали в проектор і перед ним оживав світ Рести. Повна ілюзія реальності: незнайомі запахи, подих вітру, шелест трави.

Якось Лусон випадково став свідком дивної розмови, яку Ола вела з Гаскаром по внутрішній лінії.

“…Особливих змін поки що не бачу… Так. Знайомиться з інформацією про Ресту. Спочатку був емоційний сплеск. Ні, психофізіологічні флуктуації в межах норми, але враження таке, що афазія або зачепила найглибші ділянки мозку, котрі звичайно формуються в період дитинства, або… Так, можливо, ти й справді маєш рацію… Можливо… Не знаю… В такому разі доведеться вдатися до запасного варіанту. Так…”

Запасний варіант… Який запасний варіант?

Знову виникло вже знайоме відчуття: хтось іде слідом, розшукує його, прагне вступити в контакт, але щось заважає.

Його поступово готували до зустрічі з Рестою. Це він розумів. Та одночасно готували ще до чогось.

Після випадково підслуханої розмови Лусон намагався проаналізувати попереднє спілкування з Гаскаром та Олою. І все більше схилявся до думки, що прикута до нього увага — не просто турбота про здоров’я потерпілого. Що стало причиною шоку, амнезії? Чи й справді все було так, як йому пояснюють? Інтуїтивно відчував, що його сумніви небезпідставні. Так він дійшов висновку, що навколо нього діється щось незрозуміле…

Досі Лусон автоматично всотував сконцентровану у відеокристалах інформацію про Ресту. Його мозок лише накопичував відомості, не роблячи спроб аналізувати бачене. Тепер він намагався відшукати в нагромадженій інформації бодай найменшу зачіпку, котра б допомогла знайти відповідь на питання, що непокоїли.

Знову роздумував про дивовижний світ Рести. Напрочуд раціональна, безвідмовно функціонуюча мережа осередків — елементарних комірок цивілізації планети, розрахованих на дві — п’ять тисяч мешканців. Ці багатоканальні, багатоцільові та широкофункціональні штучні споруди, котрі якнайкраще вписувались у природний ландшафт, являли собою точні моделі біо— та екосистем Рести. Осередки ні на мить не припиняли своєї самоорганізовуючої діяльності, видозмінюючись у функціонально оптимальні форми.

Міста-квіти, міста-дерева, міста-черепашки. Винятково мобільні за рахунок широкої мережі засобів обміну інформацією та пересування, включаючи миттєву телепортацію індивідуумів у будь-яку точку планети. Саме це обумовило низький ступінь урбанізації. Система осередків, за винятком кількох десятків будівель індивідуального призначення, в одній з яких зараз перебував Лусон, мов сіткою покривала планету, її моря й океани. Об’єднані в сектори, райони, осередки були часточками гігантського організму, діяльність якого строго регламентувалась і визначалась Оптимальною системою мобільних зв’язків. Усе життя цивілізації підпорядковувалось єдиній програмі розвитку Рести. Найменші відхилення у функціонуванні осередків умить оптимізувались, виправлялись, щоб не порушувати загальної гармонії. Однак ця рівновага, ідилія, що панувала на Ресті і постійно (лише тепер Лусон це збагнув) підкреслювалась, викликала у нього підсвідомий протест.

Кожен індивід фактично позбавлений індивідуальності. Всі працюють на систему, вдосконалюють її, доводять до абсолюту, гадаючи, що сенс життя у створенні ідеальної цивілізації, досягненні такого рівня, коли ні про що не треба буде турбуватися. Цивілізація повинна бути ідеально монолітним організмом.

Лусон багато в чому не погоджувався з такою моделлю цивілізації — одноманітною, позбавленою будь-яких ознак оригінальності, де навіть заняття спортом і відпочинок давали не радість, а лише необхідний заряд для нормального функціонування організму. Рафінований раціоналізм…

І коли мова зайшла про побачене в демонстраційному залі, Лусон зауважив, що подібний спосіб життя у нього особливого захоплення не викликає. Стереотипність мислення, стереотипність поведінки, стереотипність учинків.

Ола уважно подивилась на Лусона.

— Ти цікаво міркуєш, — мовила вона. — Колись дуже давно на Ресті виник конфлікт між тими, хто мислив нестереотипно, і предками тих, хто нині населяє планету. Ті, кому хотілося експериментувати з суспільством, шукати якихось особливих його форм, вирішили уникнути фатального конфлікту й полишили Ресту, вирушили на пошуки нових світів.

— А якби вони не полетіли? — запитав Лусон.

— Якби вони не полетіли, то це могло б обернутися трагедією для Рести.

— Отже, ті, що полетіли, виявилися розумнішими?..

— Поступливішими. А може, ти нащадок тих, хто полетів? — засміялась Ола.

Наступного дня вони вирушили в район Флор. Туди, де був знайдений Лусон. Він не заперечував. Чомусь був переконаний, що на тому місці згадає все.

Двомісний модуль помчав їх прозорою пневмотрасою з осередку Печ туди, де сходило жовте сонце.

— Про що думаєш? — запитала Ола, схиливши до його плеча голову.

Лусон мовчав.

— Не бажаєш спілкуватись? — вона потерлась носом об його куртку, присунулась ближче.

Лусон обняв її.

— Ніяк не виходить з голови цей мій брат, — обізвався нарешті.

— Чому ж ти відмовився з ним зустрітися?

— Не знаю… Я не вірю, що в мене є брат…

— Може, коли б ти з ним побалакав, багато що стало б на свої місця.

— Облишмо це… Принаймні на якийсь час. Я повинен сам дійти до дечого… Ти мені подобаєшся, Ола, — несподівано закінчив він і міцно пригорнув її до себе.

Ола не опиралась.

— Ти мені теж, — шепнула усміхнувшись. — А Реста тобі подобається?

Лусон не відповів.

— Тебе щось бентежить?

— Ні. Просто ти запитала таким тоном, ніби моя нога щойно ступила на поверхню Рести.

— Тобі так здається. Вигадуєш казна-що.

— Можливо…

— Сектор Амон, район Віланд, — оголосив зупинку робот.

Модуль спинився неподалік будівлі, що повторювала у найдрібніших деталях одну з бачених Лусоном рослин.

— Ти привезла мене в сектор Амон, оскільки якийсь рестянин назвався моїм братом і твердить, що я родом звідси, — осудливо мовив Лусон. — Мені незнайома ця місцевість.

— Заспокойся. Тут у нас пересадка. По обіді вирушимо в район Флор. А поки що я викличу модуль. Потім трохи погуляємо. Поблизу є один об’єкт, який, можливо, тебе зацікавить.

Вони зайшли в хол будівлі-рослини. Ола побігла до