Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

Прости мене, друже-ляше,— промовив Ярема,— незламна мала б бути побратимська клятва, та маю я іншу. Знаю, важка покара мене чекає, та кладу я свою душу безсмертну на вічні страждання заради волі мого народу,— і вдарив ножем побратима.

— Будь проклятий ти, зраднику,— прошепотів перед смертю лях,— щоб душа твоя чорна не упокоїлася доти, доки ця земля не стане вашою. Карайся вічно...

Увірвалися в замок закуті в крицю вершники князя Дашка. Був важкий бій. Порубали тоді всіх ляхів, нікого живим не залишили. Але й наших багато полягло. Загинув і лицар Ярема. Та душа його, проклята побратимом, не упокоїлася. Щоночі виходить Ярема на фортечний мур і світить ліхтарем. Чи запалають знову вогні на горах? Чи не йде сюди переможне українське військо? Зірко вдивляється у далечінь — від засніжених вершин Кавказу до Карпатських гір — чи не видно волі України, бо страждає його душа на землі, хоче спокою...

— Дядьку, а коли упокоїться душа Яреми? Він же герой і поліг за нашу землю,— запитав я.

Кобзар лише зітхнув.

Тієї ночі я не заснув і вдивлявся у чорний морок ночі. Десь під ранок мені на мить здалося, що десь далеко, на замку, зажеврів і згас слабенький вогник. Я уявив, як старий сивий лицар із ліхтарем дивиться з фортечного муру кудись далеко, за обрій, за наш час, туди, куди не сягає людське око...

На світанку приїхали німці. Було багато автівок і кілька панцирників. Був навіть повітовий комендант — полковник Келлер. Вони шукали партизанів. Взагалі, у наше село хлопці не часто навідувалися, напевно, щоб нас не підставляти. Та ті німаки були не вельми хоробрі й більше полюбляли шукати партизанів там, де їх немає.

Нас усіх зігнали на вигін. У центр вивели кобзаря і дядька Каленика. Молоденька білява перекладачка зривистим голосом зачитала наказ коменданта. Вона тоді мало не плакала.

Кобзаря і дядька Каленика розстріляли просто перед нами.

Перекладачка, як виявилося, була з наших. Багато, кажуть, вона людей врятувала. Та кобзаря не змогла. Німці розстріляли її за місяць потому. Коли її арештовували, встигла двох есесманів з пістоля на місці положити.

А хлопці з нашого села тоді майже всі до лісу пішли. Із півтори сотні війну пережило лише троє..

* * *

— Діду, діду, то упокоївся вже лицар Ярема? Україна ж тепер незалежна.

— А ти, онуку, сам подивися пильно вночі на замок. Чи ходить іще по мурах лицар із ліхтарем? Бо я вже старий, недобачаю.

Вразила мене ця оповідь діда, я не спав і майже всю ніч вдивлявся в чорну далечінь. Та мабуть, сам незчувся, як заснув.

Наснився мені дивний моторошний сон.

Я сам серед холодного каміння замку. На стіні дивна постать — закута в крицю, з мечем і ліхтарем. І хоч мені лячно, та якась невідома сила змушує мене підійти. Постать повертається, і чорні зболені дівочі очі дивляться крізь мене кудись у нічний морок...

Листи зі схрону

Товаришу начальнику, пишу вам, бо жодних сил терпіти це вже немає. Я чоловік пострадавший і за свою боротьбу з фашизмом мало не був розстріляний німцями. Одначе в останній момент розстріл замінили жорстокими тортурами і відпустили заледве живого додому. Підозрюю, що то фашистська наймичка-перекладачка, німецько-українська націоналістка, Марія Старенко, запідозрила в мені справжнього радянського підпільника і партизана й донесла про це німцям. Але я нічого їм не сказав і нікого не видав. Що може підтвердити моя жінка Явдоха і кум Микола.

Два тижні не міг ні сісти ні встати, бо усе боліло. Жінка відходила од вірної смерті, мастила хворі місця гусячим лоєм. У чому є свідки — моя жінка Явдоха і-кум Микола. Якщо це буде потрібно, готовий надати свою, перепрошую, дупу для медичного мельдунку звірячих злочинів німецько-фашистських загарбників. Мені від совіцької власті приховувати нічого. Майже усе наше село — німецько-українські буржуазні націоналісти. Особливо, мій сусід, Каленик. Він має радіо, по якому слухає Берлін. І бандити з лісу до нього навідуються. А навесні ще й мою межу переорав. Що може засвідчити моя жінка Явдоха і кум Микола.

Й отакі люди ще будуть ставити мені в карб, що я служив у німецькій поліції? Я ж поступив туди вмисно, щоб добувати секретні відомості про наміри німців і передавати їх нашим партизанам. Адже то ж не моя провина, що товаріщ Заярний і його загін сиділи на далеких хуторах, гнали самогон і його ж пили та носа звідти не потикали, бо заключили угоду із німецько-українськими буржуазними націоналістами. Тому я і не зміг передавати їм ці важливі відомості, що добував із неабияким ризиком для життя. Та й шеф поліції, фольксдойч Єжи Ковальський, всіляко мені дошкуляв і при кожній нагоді обзивав лайдаком і лотром. Це може засвідчити моя жінка Явдоха і кум Микола.

Подейкують, що я жидів євреїв розстрілював — це підла брехня. Їх розстрілювала есесівська айнзацкоманда. Поліція охороняла гетто, і хоч як через це було на душі огидно й важко, я завжди знаходив можливість допомагати тим нещасним. То хлібину передам бідним дітям, то курку тихцем, то десяток яєць. Жодної копійки не брав із них, на відміну від інших поліцаїв. А ті фашистські наймити за хлібину правили п'ятірку золотом. Ось я навіть доктора Мойсея Голдблюма вирятував із гетто. Хоч потім пошкодував — він виявився ницою і дріб'язковою людиною та прихованим німецько-українським буржуазним націоналістом. Бо потім до мене вночі прийшли з лісу — забрали файну шкіряну валізу з докторським реманентом,