Андрій Хімко - Засвіти

Січ, не поїдеш! — вибігла з кати зраділа Софійка.— Мало ще гусей пас,— знову показала вона язика Іванкові.

— Яких гусей?.. Не базікай, коли нічого не знаєш,— образився Іванко.

— Сам ти нічого не знаєш... Самі батько казали, ось і Левко чув...

Той ішов повагом і, як здалося Іванкові, чванливо перехилявся.

— Не їдеш ти... вона не в жарт каже,— ніби зловтішався він.— Лишають тебе батько, поки виздоровіють тітка... А ти проводжатимеш нас, мала? — спитався він хизувато в дівчини.

— Куди?

— А хоч би й за слободу. В похід же йдемо.

— Не знаю,— глянула Софійка на розгубленого Івана і зашарілася, як ніколи досі. Від отієї таємниці в її грудях тепер, ніби пташка в сильці, билося серце... Нестерпно хотілося дівчині комусь розповісти оту почуту нею новину, а розповісти, як на біду, не було кому.

З тупотом та іржанням з двору Кривошапки-Гунди нарешті винеслися вершники і тут-таки й сховалися за пагорбами. Тільки виляски копит глухли ще відлунками на левадах.

Дівчина довго стояла, прислухаючись до отого відлуння, потім розглянулася й пішла у двір, де порався Сабрі.

— Твоя до тітки ходи,— спинився Сабрі з ношею.— Всі там...

...— Така я слаба,— відпивши з кухля сирівцю, казала Мотрі Домна,— а його на Січ... Помру, і не знатиме... Зважилася просити батька, а вони, спасибі їм, і зглянулись, бач, лишили,— повернула вона гарячкуваті очі на онімілого Івана.— ...Синку, до-ро-гий мій! Прости мені і, за приховування та мовчанку, і за зат-рим-ку-у оцю-ю... Мусила ж я колись признатися тобі і людям у моєму чорному горі... Чекала, доки трохи підростеш, побільшаєш... Батька твого,— придушивши ридання, згодом сказала вона, дивлячись у вічі хлопцеві,— Дмитра, татари в Кафі на торговиці вбили. Дід в бою з людоловами впав, родичів і мене заарканили, на торжище повели. Бабусю вони продали ясирницею до греків... Прости, синку, що так довго таїлася, що бу-ла-а по-га-но-ю-у ма-тір’ю то-бі-і! — повернула вона скривлене плачем обличчя до сина.

Іванко не міг стримати сліз. Він припав до неї в постіль лицем і трясся, як у пропасниці, забувши за все і за всіх.

— Знайшлася-я, таки знай-шла-ся-я, ма-му-сю-ю!.. Рідна моя-я!.. Знайшлася!..

Судомно тиснула його до себе мати, і, мабуть, в гарячці щось говорила, досі ним не чуте, тепле, материнське, поки, втомлена і знесилена до краю, не змовкла...

— Ідіть, діти, в хату,— розгублена і прибита новизною, тихо розпорядилася Мотря...— Отаке горе ховала в собі скільки... Ідіть же, дайте хворій заснути по всьому.

— Мені б, може, лишитися?..— звів до неї заплакане лице Іванко.

— І тобі треба йти! — спохмурніла господиня.— Я сама навідаюсь згодом.

19.

У придунайському глухому селищі під Кілією, яке по спаленні Варни та по боях під Білою Горою з турками, по зведенні моста через Дунай у Ізакчі і по хотинській звитязі розрослося за рахунок всіляких втікачів-викотців і стало називатися на честь Луки Нечита Луковим, життя ішло своїм руслом...

Рибальська спольна артіль, з якої почалося воно ще при банові Гашпарові Жилостичу і розросталося при Степанові Томжі, обрала Луку Нечита кет-худою, старостою і господарем над усіма тут; а той, чесно старостуючи і поставляючи через шафарів відбірними гатунками сухої, в’яленої, солоної і навіть свіжої риби Томжу, татарського Еміра, ординських вождів та галацьких купців, що возили все аж анатолійському райї чи кесареві Фердінанду, домігся не лише постійного щедрого припливу в селище динарів і злотих, курушів пеньонзів, аспрів, акче і зрідка дублонів, а й охоронних паперів-фірманів і на ловлю, і на продажу та обмін риби від канцелярії Високого Порога, скріплених візирем Алі-пашею священною, засургученою тугрою самого хандкара-султана.

Влітку й зимової пори правилися шафарами в Лукове дубові, букові, липові чи й вербові клепки, а там невгамовно гупали бондарі, збиваючи із них кадуби, бодні і діжки під рибу, привозилася мажами сіль для засолу, щоб таки зразу ж отими мажами й назад у різні кінці правитися з рибою.

Життя кипіло в Луковому і поволі повнилося достатками, хоч Осман Другий і не барився знищувати все, що ставало на ноги в його безмежній і жадібній до визиску всеядній імперії. Поки був молодшим Нечит, то якось давав «недільній» артілі раду і напрямок, та скоро зрозумів, старіючи, що одному йому з отим не впоратися і взяв собі на поміч зятя Дмитра Половця.

Навчений горем зять, знаючи турецьку мову, був знахідкою не лише тестеві-старості, а й сябрам-артільникам. Одне, що чесний, як і його тесть, а друге — міг заступитися при потребі і перед баном чи чаушем, що вважали його турком за циганкуватий відтінок шкіри і припухлі, хоч і сірі, очі...

Не знати, як би справлявся з тим невдовзі і Дмитро, коли хворий задухою Лука Нечит почав скаржитися на втому і потроху відходити від справ, та підросли Нечитові внуки, а Дмитрові сини; спершу — старший, білявий Максим, а слідом — і молодший, такий же циганкуватий, як батько, Нестор.

Баба Текля, як і мати Ївга, більше втішалися внукою та донькою Настусею, світлою, як великодній день, і вродливою, як польова сарна, ну а чоловіки давали перевагу, ясна річ, хлопцям.

Обидва вони, крім помочі дідові та батькові, проводили час й за суто своїми розвагами: боролися, вправлялися на стрілянні з лука, та найбільше, як