Тамара Крюкова - Зоряний лицар

— Що ж, непогана думка, — лукаво посміхнулася стара.

Не встиг Гліб отямитися, як вона спритно, підтюпцем, підбігла до нього, а її неміч і хворобливість кудись щезли. Кінь сіпнувся, вирвав повід з рук Гліба й, почуваючись вільним, щодуху поскакав геть. Принц кинувся за буланим, але варто було йому повернутися до баби спиною, як та прожогом скочила йому на плечі й, осідлавши, жваво прикрикнула:

— Уперед, залітний!

Гліб спробував скинути із себе стару каргу, але вона намертво вчепилася в нього скорченими пальцями.

— Вези, вези. Адже сам пообіцяв. Я тебе за язика не тягла, так що не нарікай. Ну-бо, розганяйся, та хутчіш давай! — розійшлася стара карга.

Вчепилася вона міцно, і незабаром Гліб зрозумів, що пручатися даремно. Тільки-но хлопчик сповільнював крок, як відьма боляче пришпорювала його п’ятами. Засапавшись, він перечіплявся через кореневища, що стирчали з-під землі, але баба, начебто не зважаючи на його утому, з гиканням і реготом, гнала усе глибше в хащі.

Гліб не знав, скільки часу минуло, коли вони опинилися в ялиннику. Сонце не могло пробитися крізь пухнасте ялинове гілля. Тут панував морок, і навіть не вірилося, що неподалік буяли золото й багрянець осені.

— Тпрру! — скомандувала баба й зіскочила на землю.

Із хлопця наче вийняли стрижень. Від виснаження він ледь не впав, але втримався, схопившись за дерево, що росло неподалік.

— Гарний жеребчик, нічого не скажеш, — схвально мовила стара карга й пообіцяла:

— За це я, мабуть, тобі гарну послугу зроблю. Правда, не задурно. Бачиш столітню ялину? Коли домовимося, всі шишки під нею будуть твої.

Вона вказала на могутнє дерево, що здіймалося над своїми побратимами. Гліб ніколи не бачив таких гігантів. Його верхівка йшла далеко в небо, немов хотіла пронизати хмари. Під вузлуватим корінням темніло дупло, біля якого лежали ялинові шишки.

— Такого добра по всьому лісі повно, — сказав Гліб.

— Ні, брате. Шишка на шишку не схожа. Ніж стояти, як бовдур, краще б на товар глянув, — і стара підштовхнула Гліба до дерева, тільки зараз хлопчик помітив, що в дуплі щось поблискує. Придивившись, він побачив, що воно встелене срібними монетами.

— Гарні шишечки? — хитро всміхнулася баба й хвалькувато продовжила: — Срібло найчистішої проби, не підроблене.

— Мені й срібла не потрібно, — відмовився юнак.

— Хіба? Адже срібло непросте, такого в жодній скарбниці не знайдеш. Тутечки тьма тьмуща монет, і кожна — нерозмінна. Якщо такий скарб проти гаманця Зоряного лицаря поставити, то, мабуть, відкупишся, — хитро зіщулилася та.

При згадці про Зоряного лицаря в Гліба пересохло в роті. Видно, не даремно стара карга підстерегла його на дорозі. Манери в цієї баби були як у справжнісінької відьми на зразок Віщунки з Лисячої Нори. Та теж завжди обіцяла золоті гори, а в обмін душу вимагала. Але ці штучки в них не пройдуть. Ще будучи хлопчиськом, Гліб не погодився на темний обмін, а тепер і поготів не збирався вступати з старою в торги.

— І що ж ви хочете за скарб? — презирливо запитав він, заздалегідь знаючи, якою буде відповідь, але Лісовиця зненацька сказала:

— Оберіг, що висить у тебе на грудях.

Гліб збентежено дивився на відьму. Ще недавно він нізащо не погодився б розстатися з подарунком Марики, але тепер оберіг здавався не надто великим скарбом.

«Справді, не душу ж баба просить. Оберіг для того й існує, щоб уберегти від лиха. Якщо вдасться відкупитися від лицаря, виходить, амулет справно послужить свою службу. Марика зрозуміє й вибачить», — переконував себе Гліб.

— Про що тут розмірковувати? Камінець із дірочкою в обмін на волю, хіба не чесний торг? Якщо оберіг — подарунок, виходить, можеш чинити з ним за власним розсудом, — наполегливо вмовляла баба, угадавши його сумніви.

— А раптом Зоряний лицар не погодиться прийняти на сплату скарб? — усе ще коливався Гліб.

— Угода правдива. Понад усе лицар не любить жадібність. Як віддаси йому всі монети, він погодиться на обмін, слово даю. А лісові духи слів на вітер не кидають. Давай оберіг, — поквапила його Лісовиця.

Гліб зняв амулет і простягнув його старій. Та поспішно вихопила камінчик і сховала його в складках одягу.

— Ох і прислужився ти мені, любчику. Але ж і я тебе не образила, — підморгнула йому Лісовиця.

Юнак зазирнув у дупло. Срібло зникло. Замість нього в дуплі лежали порожні, відлущені шишки. Він оглянувся на відьму, але тієї й слід пропав. Принц пополотнів. Як він міг піддатися на вмовляння старої крутійки, адже відразу зрозумів, якого вона роду-племені. Лісовикам та водяникам тільки дай над людиною поглумитися, вони вже свого не упустять. Тепер у нього ні оберегу, ні скарбу.

— Агов, де ж твоє правдиве слово? Оберіг виманила, а скарбу замість нього не дала, — обурено крикнув юнак, не сподіваючись на відповідь, але раптом, почув тріскучий старечий голос:

— Даремно ти злякався! Не шукай підступу там, де його немає. Для нас, лісових духів, гіршого немає, ніж у боргу перед людиною зостатися, — сказала Лісовиця, з’явившись за стовбуром. Я ходила по ключик від