Тамара Крюкова - Зоряний лицар

Марика розстебнула ґудзичок на комірці й витягла з-за пазухи камінчик. На вигляд це був звичайний камінець, тільки всередині природа зробила акуратну дірочку. Дівчинка стала стягувати шкіряний мотузок, але він заплутався в густому волоссі, неначе оберіг не хотів залишати свою господарку. Нарешті дівчинці вдалося визволити кулон, і вона простягнула його Глібові.

— Тримай.

— Що це?

— Оберіг. Мені його Варга дала, коли я була зовсім маленькою. Бачиш дірочку? Варга казала, що крізь неї успіх дивиться. Він відведе від тебе лихо.

— А як же ти? — запитав Гліб.

Він знав, що жоден оберіг не допоможе йому виплутатися з пастки, у якій він опинився, і почував себе не вправі забирати в Марики річ, дорогу їй як пам’ять.

— Що зі мною може трапитися? Головне, щоб тебе лихо оминуло, — відмахнулася дівчинка.

— І все-таки я не можу забрати твій оберіг, — відмовився Гліб.

— Кажу, бери. До мене Зоряний лицар не приходив, а від мадам Кістяк ніяких оберегів не існує, — посміхнулася Марика, намагаючись усе звести на жарт, хоча на душі в неї було гірко.

Скільки вона себе пам’ятала, амулет завжди оберігав її, надаючи впевненості в найскрутніших ситуаціях. Утім зараз вона не сумнівалася, що Глібові він необхідніший.

Упевненість Марики в чудодійній силі камінчика передалася й Глібу. Хлопчик стис його в кулаці, і в його душі зажевріла крихітна надія на те, що все минеться.

— Я поверну його тобі, — пообіцяв він, але Марика прикрила його губи долонею й сказала:

— Не думай про це. Тепер оберіг твій. Я буду молитися, щоб він допоміг тобі.

Осінь щиро сипала золото. Ліс потопав у розкошах, начебто відмовлявся визнати, що стоїть на порозі зів’янення. Крони дерев дещо поріділи, і в золотих кучерях беріз, як розтріпані волошки, синіли шматочки неба. Час від часу листок, що вважав себе птахом, зривався з гілки й летів, гнаний вітром. Але його політ був занадто швидкоплинний, і втікач опускався на землю, вкриту килимом з його побратимів.

Гліб їхав від Марики, і його настрій уже не був таким похмурим, як вранці. Чи то причиною був оберіг, що подарувала дівчинка, а чи сама вона діяла заспокійливо. Йому не хотілося повертатися в палац. Тому молодий принц звернув у ліс, щоб насолодитися останніми днями золотої осені, тим більше, що йому нечасто доводилося виїжджати без охорони. Будучи спадкоємцем престолу, він їздив на прогулянки під доглядом двох дужих гвардійців. Цей звичай здавався йому безглуздим. У всій державі не знайшлося б жодної людини, котра хотіла б заподіяти принцові шкоди. Проте доводилося підкорятися заведеному порядку й заздрити простим хлопцям, які могли бродити, де хочуть, без наглядачів.

Його думки вкотре повернулися до Марики. Тільки з нею хлопчик міг поділитися своїми тривогами. Дивно, але напівписьменне, вуличне дівчисько завжди розуміло його краще за інших. Імовірно, мудрість приходить не з енциклопедій і не глибокі пізнання в науках допомагають людям розуміти один одного.

Глібові причулося, ніби його хтось покликав. Він прислухався. Тільки листя шаруділо під копитами коня, немов нашіптувало якісь секрети. Ніщо не порушувало врочистого спокою лісу. Не чутно було навіть пташиного гомону, буцім збігле літо забрало його із собою.

Позаду почувся хрускіт зламаної сухої гілки. Гліб обернувся, і його увагу прикував рух за деревами. Не замислюючись про те, що він може зустрітися з диким звіром, Гліб направив коня в той бік. Продершись крізь зарості, принц побачив невелику галявинку, оточену горобиною. Деревця стояли ошатні, у мереживі багряно-жовтого листя. Їхнє гілля було щедро прикрашене гронами рубінових ягід. Галявина здавалася на диво радісною, тому висохлий корч, що стирчав посередині, був особливо недоречним.

Гліб спішився й, тримаючи коня за вуздечку, підійшов до корча. Раптом він ворухнувся. Від переляку кінь заіржав і встав дибки. Повід ледь не вислизнув у Гліба з рук. Корч повернувся, і Гліб побачив, що прийняв за деревинку згорблену бабу, одягнену в безформне лахміття. Від старості тканина давно втратила свої первісні кольори й стала коричневою, як кора дерева. Баба сиділа на пеньку, такому ж старому й порохнявому, як і вона. Її лахміття зливалися із потрісканою корою, ніби баба й суха деревина були єдиним цілим. Важко опираючись на ключку, баба встала. Суглоби її хрумтіли, наче старе дерево скрипить на вітрі. Було видно, що рухи даються бабі важко. Вона була така стара, що здавалося от-от розсиплеться.

— Любий синку, пожалій бабусю. Ноги в мене хворі, не тримають. Ходити неможливо. Будь добрий, віддай мені свого коня, — попросила баба.

Кінь фиркав і задкував, буцім розумів, про що йдеться, і показував, що не хоче міняти хазяїна. Дивлячись на дивну стару, Гліб був готовий повірити в легенди про лісових духів, які нібито в прадавні часи водилися у тутешніх лісах. Та й кінь поводився надзвичайно неспокійно. Гліб вагався. Якщо баба справді пов’язана зі знахарством, то відмовити їй було б ризиковано. Але віддати свого улюбленого рисака невідомо кому було рівноцінно зрадництву.

— Я не можу віддати вам коня, але з радістю підвезу вас, куди скажете, — шанобливо запропонував Гліб.