Євген Є - Мій тато — кілер

— Ходімо, — сказав я, нагинаючись і витягаючи пістолет з пахвової кобури найближчого стрільця.

Він поставив їх на коліна. Усіх трьох жінок. І стоячи за їхніми спинами, притискав пістолет до потилиці Юкіко.

— Киньте зброю.

— Кидайте, — сказав я Хірасеє-сану.

І він кинув меч.

— Тепер ти, — сказав Бауер.

Розтиснувши пальці, я дав пістолету впасти.

— А тепер ти, — це вже до Марини. — По-перше, диск, а по-друге, я рахую до трьох, і роздроблю голову цій панянці. Раз…

— Він у моїй кімнаті, — сказала Марина.

— Добре, — сказав капітан стрільців її вітчима. — Але це ще не все. Володимир Михайлович, — так, виявляється, звуть її вітчима, — велів мені привезти тебе назад додому.

Маринка мовчала.

— І якщо для цього мені доведеться перестріляти всю цю компанію…

— Не треба, — сказала моя дочка, як і раніше, зі злістю дивлячись у порожню стіну перед собою. — Я повертаюся.

— Точно?

— Слово честі.

— Домовилися, — і, глянувши на нас із Хірасеє-саном, цей (о рідна мово! як багато в тобі епітетів і брудних метафор для таких, як він) персонаж додав: — Виходьте надвір.

— Ходімо, — переклав я його вимогу Хірасеє-сану.

І ми вийшли з будинку.

— Так буде краще, — сказала мені Марина, не звертаючи уваги на двох стрільців, які тепер постійно стояли за її спиною. — Адже я все одно не змогла б залишитися з тобою назавжди.

— Чому? — запитав я.

— Тому що. Я б тобі просто заважала.

— Але ми могли б спробувати.

— Ми спробували, — сказала вона. — І те, що в нас вийшло, мені дуже сподобалося.

«…То скільки ж тобі років, дитинко?..»

Я знав, що вона абсолютно права, що їй справді треба їхати, що маленькій дівчинці не місце в чужій країні, що… І все одно я готовий був привести тисячу аргументів. Порожніх. Непотрібних. Які б пояснювали тільки одне: я не хотів, щоб вона їхала.

— Я буду писати.

— Я буду чекати твоїх листів, — сказав я.

— Я ніколи тебе не забуду.

— Я ніколи не забував тебе, — мовив я.

— Я…

— Я дуже перепрошую, — підійшовши до нас, сказав Бауер. — Але нам пора.

Якби тут з’явилися Дмитро й Сашко…

— Прощавай, — сказав я. — Напиши мені, коли приїдеш.

— Він поїде з нами, — сказала Марина командиру стрільців. — Я хочу, щоб мій тато провів мене.

І це не було примхою. Це був наказ дочки хазяїна одному з хазяйських слуг. І звиклий до такого тону командир стрільців Леонід Бауер сказав:

— А мені-то що? Нехай їде.

— Ти проведеш мене? — запитала Мариночка.

— Звичайно, — відповів я.

Я попрощався з Юкіко. Вклонився її батькові. Ще раз вибачився перед її матір’ю. Ми сіли з Мариною в одну з машин, і вона відразу поклала голову мені на плече.

— А все-таки здорово ми їх, правда?

— Може, залишишся? — запитав я.

Скрутити шию водієві й Бауеру, який сидів поруч із ним, було справою семи секунд. Потім сісти за кермо й чкурнути куди-небудь у гори.

— Ні, — Маринка поморщила ніс. — Я поїду додому.

І глянула на мене вже без посмішки:

— Так буде краще.

Найближчим від нас містом виявилася Тояма. Півгодини в її порожньому передранковому аеропорті — і ось ми у Токіо. Де нас уже зустрічають Дмитро й Сашко.

— Он, дивися, — повідомила Марина, — твої друзі.

Вони приїхали тільки для одного — допомогти мені відбити дочку.

Але Марина знову сказала:

— Не треба, тату. Прошу тебе. Так буде краще.

Вона попрощалася з Дмитром, подякувала Сашкові, який погнав до сувенірного кіоска і повернувся з несусвітною м’якою іграшкою (я так і не зрозумів, що вона зображувала). Тоді застрибнула на мене, а я обійняв її і